Катерина кивнула, витираючи сльози тильною стороною долоні.
— Гаразд. Я прийду.
Коли вона котила візок парковою доріжкою геть, залишаючи Романа і Лілю позаду, суддя Катерина відчувала приплив адреналіну. Вона боялася, так. Але вона також була схвильована. Її життя починалося заново.
Але вона не могла знати, що всесвіт збирався випробувати дар Лілі найжорстокішим із можливих способів. Бо того ж вечора крихка надія, яку вони збудували, мала розбитися об твердий асфальт реальності.
Роман саме зливав воду з макаронів на вечерю, коли задзвонив телефон. Різкий звук розрізав тишу квартири, як сирена тривоги. Він витер руки рушником і схопив слухавку.
— Романе, тобі треба швидко приїхати! — голос баби Валі тріщав у трубці, зірвавшись на фальцет від паніки. — У парку сталася біда. Це суддя Катерина.
Кров Романа перетворилася на крижану воду. Каструля з макаронами була забута, пара підіймалася в порожнє повітря кухні.
— Що сталося? Вона жива?
— Я не знаю всіх подробиць, але… ой, це погано, Романе, — заїкалася Валентина Іванівна. — Хтось бачив, як її візок перекинувся на крутому схилі біля ставка. Там земля була м’яка після дощу… вона не змогла загальмувати. Кажуть, вона вдарилася головою об каміння на набережній. “Швидка” везе її в Олександрівську лікарня просто зараз.
Роман упустив телефон. Він подивився на Лілю, яка сиділа за кухонним столом і розфарбовувала олівцями малюнок саду. Вона не підвела голови, коли телефон задзвонив, але тепер вона підняла погляд. На її обличчі не було ні шоку, ні страху, лише глибокий, тривожний спокій.
— Тату, — сказала вона тихо, відкладаючи зелений олівець. — Суддя Катерина буде в порядку. Але це перевірка.
Роман схопив ключі від машини — він позичив старенький “Форд” у сусіда на кілька днів. Його руки тремтіли так сильно, що ключі дзенькали, як дзвіночки.
— Лілю, ми мусимо їхати. Негайно.
— Я знаю, — сказала Ліля, зіскакуючи зі стільця. — Саме зараз ми дізнаємося, чи справді існують дива.
— Якщо вона травмована… — голос Романа обірвався.
Якщо з суддею Катериною трапилося щось серйозне, їхня угода анулюється. Він піде до в’язниці. Ліля піде в дитбудинок. Але більше за це, важкий камінь провини ліг йому на душу — він почав щиро перейматися цією суворою жінкою, яка дала їм шанс.
— Вона потребує нас зараз більше, ніж будь-коли, — сказала Ліля, підходячи до дверей і взуваючись. — Її дух тільки почав прокидатися, тату. Тепер він знову злякався. Але не хвилюйся. Іноді найбільші дива трапляються тоді, коли все виглядає зовсім безнадійно.
Коли вони мчали вечірнім Києвом у бік Олександрівської лікарні, проскакуючи на два жовті світлофори й підрізаючи таксистів, Роман молився всім святим, щоб його п’ятирічна донька мала рацію.
Бо якщо Ліля не зможе допомогти судді Катерині зараз, коли темрява згущується, то, можливо, дива — це просто казки для зневірених людей.
Справжнє випробування дару Лілі почалося.
Коридор відділення інтенсивної терапії був задушливою коробкою напруги, що пахла антисептиком, хлоркою та дешевою кавою з автомата. Роман сидів на краю твердого пластикового стільця, стискаючи руку Лілі так, що побіліли кісточки. Здавалося, пів району було тут; чутки про нещасний випадок із суддею розлетілися миттєво.
Двійчасті двері реанімації відчинилися, і вийшов лікар Гордійчук. Його обличчя було маскою втоми та похмурої професійної стриманості. Серце Романа впало кудись у п’яти.
— Як вона, лікарю? — запитав Роман, схопившись на ноги.
Олексій Петрович зітхнув, потираючи перенісся. Він звернувся до присутніх, але його погляд ковзнув по Роману.
— Суддя Вербицька отримала важкий струс мозку, коли її візок перекинувся. Вона вдарилася скронею об бетонну огорожу. Вона перебуває без свідомості вже дві години.
Колективний зойк прокотився коридором. Роман відчув, як підлога хитається під ногами.
— Вона видужає? — запитала баба Валя з сусіднього крісла, притискаючи сумку до грудей.
— Ми робимо все можливе, — сказав лікар, ретельно добираючи слова. — Але травми голови непередбачувані. Набряк значний. Наступні двадцять чотири години будуть критичними. Вона має прийти до тями найближчим часом, інакше…