Лікар Гордійчук, стоячи в ногах ліжка, схрестив руки на грудях. Він спостерігав із зачарованим скептицизмом, як дитина проводить свою терапію.
— Але, тьотю суддя, мені треба, щоб ви згадали дещо важливе, — сказала Ліля, гладячи жінку по руці. — Пам’ятаєте, як ми почувалися, коли танцювали біля качиного ставка? Пам’ятаєте вітер з Дніпра? Пам’ятаєте, якою легкою ви були?
Роман затамував подих.
— Це щастя все ще всередині вас, — наполягала Ліля. — Воно просто ховається, бо там, де ви зараз, темно. Це як загубитися в лісі вночі. Але в мене є ліхтарик.
Ліля заплющила очі й поклала обидві руки на передпліччя Катерини.
— Ви бачите стежку, тьотю суддя? Вона зроблена з усіх красивих спогадів, про які ви забули. Там спогад про те, як ви танцюєте маленькою дівчинкою в рожевій пачці. Там спогад про ваш перший день у мантії, коли ви так пишалися, що допомагаєте людям. Там спогад про Пана Качура, який намагався з’їсти ваш черевик.
Раптом ритм пищання змінився. Він пришвидшився, а потім вирівнявся в сильнішу, більш впевнену каденцію.
Очі лікаря Гордійчука вп’ялися в монітор.
— Серцебиття… стабілізується. Тиск зростає.
— Ось так, — прошепотіла Ліля, не розплющуючи очей. — Ви знаходите стежку. Ви йдете назад до світла. Ви згадуєте, хто ви є насправді. Ви не просто суддя у візку. Ви — ціла людина.
Вказівний палець Катерини, що лежав на білому простирадлі, смикнувся. Раз. Вдруге.
— Вона реагує, — прошепотів лікар, втрачаючи свою професійну відстороненість.
Ліля розплющила очі й нахилилася до самого вуха Катерини.
— Повертайтеся до нас, тьотю суддя. Повертайтеся, бо ви потрібні світу. Повертайтеся, бо вам ще треба стільки танцювати. Повертайтеся, бо дива існують… і ви ось-ось станете частиною найбільшого з них.
Повіки Катерини затремтіли. Вони міцно замружилися, ніби вона боролася з важкою вагою, а потім, повільно, розплющилися.
Вона закліпала від різкого світла ламп, її зіниці розширилися. Якусь мить вона виглядала розфокусованою, повертаючи голову на подушці, доки її погляд не зачепився за маленьку дівчинку, що стояла на стільці.
— Лілю… — прохрипіла вона, голос звучав як шелест сухого листя.
— Ви прокинулися! — засяяла Ліля, і сльози виступили на її очах.
— Що… сталося? — прошепотіла Катерина. — Де я?
— Ви в Олександрівській лікарні, — сказав лікар Гордійчук, швидко підходячи, щоб перевірити реакцію зіниць ліхтариком. — Ви впали в парку. Ви були непритомні кілька годин. Як ви почуваєтеся?
Катерина лежала нерухомо, обробляючи інформацію.
— Я… бачила сон, — пробурмотіла вона. — Я була в темному місці. Холодному. А потім я почула голос. Маленький голос. — Вона з подивом подивилася на Лілю. — Ти показала мені стежку зі світла. Ти покликала мене додому.
— Це був не сон, — просто сказала Ліля. — Я просто допомогла вам згадати дорогу.
— Суддя Вербицька, — наполягав лікар, — ви можете сказати мені, який зараз рік? Ви знаєте, хто президент?
Катерина відповіла на когнітивні питання бездоганно. Її розум був ясним.
— Лікарю, — сказала Катерина, перериваючи його огляд. — Я відчуваю… щось дивне.
— Це очікувано, — кивнув Гордійчук. — Травма голови може викликати запаморочення, нудоту…
— Ні, — Катерина ледь помітно похитала головою. — Не це. Я відчуваю… щось інше. У своєму тілі.
Вона зробила уривчастий вдих і подивилася вниз на ковдру, що вкривала нижню частину її тіла.
— Лікарю… я відчуваю простирадла на своїх ногах.
Лікар завмер.
— Катерино Андріївно, фантомні відчуття є звичайним явищем піс…
— Ні! — голос Катерини набрав сили. — Я відчуваю їх. Це як… електрика. Голочки й мурашки, що пробігають шкірою.
Вона скривилася від концентрації, пильно вдивляючись у свої ноги під термоковдрою. Палата затихла. Роман нахилився вперед. Лікар Гордійчук затамував подих.
Повільно, болісно, ковдра над її правою ступнею заворушилася.
Це був не спазм. Це був рух. Її права стопа потягнулася вгору. Потім ліва.
— Неможливо, — видихнув Гордійчук, відступаючи назад, ніби побачив привида.
— Лілю, — заридала Катерина, сльози текли по її скронях у волосся. — Це справді відбувається?
Ліля сплеснула в долоні, і її сміх розбив напругу, як молоток скло.
— Тьотю суддя! Ваш дух прокинувся повністю! А коли дух прокинувся, він нагадав тілу, як працювати!
Лікар Гордійчук дивився на рухомі ступні в повному шоці.
— Це суперечить усім медичним прецедентам, які я знаю. Спинний мозок був пошкоджений… регенерація неможлива.
Катерина подивилася на Лілю з вдячністю настільки глибокою, що вона межувала з болем.
— Ти зробила це. Ти справді зробила це.
Ліля похитала головою, усміхаючись тією мудрою, древньою посмішкою.
— Ні, тьотю суддя. Ми зробили це. Я просто тримала ліхтарик. А йшли ви самі.