Протягом наступної години неможливе стало незаперечним. Лікар провів тест за тестом, його руки ледь помітно тремтіли, коли він використовував неврологічний молоточок та голку.
Кожен результат підтверджував те, у що його очі відмовлялися вірити: нейронні шляхи, які мовчали три роки, подавали сигнали. Суддя Катерина Вербицька відновлювала чутливість і довільні рухи в ногах.
— Я винна тобі вибачення, — сказала Катерина, і голос її тремтів від емоцій, коли вона дивилася на Лілю. — Бо я не вірила по-справжньому. Я хотіла вірити, відчайдушно. Але глибоко в душі я думала, що твоя обіцянка — це просто… мило. Я думала, що я просто роблю добру справу для зневіреного батька.
Вона простягнула руку і взяла долоню Лілі, стиснувши її — і вперше вона відчула тепло шкіри дитини не лише долонею, а й усім своїм єством.
— Але, Лілю, ти показала мені, що дива — це не казки. Вони реальні. І вони трапляються, коли люди люблять одне одного достатньо сильно, щоб вірити в неможливе.
Катерина сіла рівніше на лікарняному ліжку, злегка скривившись від головного болю, але ігноруючи його. Вона подивилася повз Лілю на Романа, який стояв біля дверей, витираючи сльози рукавом.
— Пане Коваль, — сказала вона, і до її голосу повернулася частина суддівського авторитету, хоча й пом’якшена вдячністю. — Всі звинувачення проти вас зняті остаточно. Вважайте, що справа закрита за відсутністю складу злочину, а запис буде видалено з реєстру.
Роман видихнув повітря, яке, здавалося, тримав у собі тижнями.
— Дякую, Ваша честь. Дякую.
— Більше того, — продовжила Катерина, і легка усмішка торкнулася її губ. — Я збираюся рекомендувати вас на нову посаду. У цій лікарні шукають завгоспа — керівника господарської частини. Я добре знаю головного лікаря, і я особисто простежу, щоб ви отримали цю роботу.
Вона зробила паузу, очі її блиснули:
— Це офіційне працевлаштування, повний соцпакет і доступ до відомчої аптеки для вас і Лілі. Більше ніяких крадених ліків. Ніколи.
Роман закрив обличчя руками, приголомшений. Тягар бідності, страх хвороби, постійна боротьба — все це зникло в одну мить.
— Катерино Андріївно… я не знаю, як вам дякувати.
— Не дякуйте мені, — сказала Катерина, кивнувши на маленьку дівчинку, що баламкала ногами на стільці відвідувача. — Дякуйте своїй неймовірній доньці. Вона нагадала нам усім, що любов — це найсильніші ліки у світі.
Три тижні по тому важкі дубові двері зали судових засідань № 4 відчинилися навстіж.
Приміщення було переповнене вщент. Люди приїхали навіть із сусідніх районів, приваблені чутками про те, що сталося в лікарні. Судовий розпорядник виструнчився, його очі зволожилися від хвилювання.
— Встати! Суд іде! — проголосив він гучним голосом, який на мить здригнувся.
І вперше за три роки суддя Катерина Андріївна Вербицька встала.
Вона ввійшла повільно, важко спираючись на елегантну тростину з лакованого дерева. Кожен крок був свідомим, зосередженим зусиллям. Але вона йшла.
Тиша в залі розбилася громом оплесків. Це були не ввічливі, стримані хлопки; це була шалена овація. Люди вставали з лав. Адвокати витирали очі. Навіть суворі охоронці біля дверей усміхалися.
У першому ряду сиділи Роман і Ліля. На Романові була нова, хрустка біла сорочка, куплена з першої зарплати в лікарні. Поруч із ним Ліля виглядала як промінь спійманого сонця у своїй яскравій жовтій сукні.
Суддя Катерина підійшла до свого столу. Вона не сіла відразу. Вона стояла там, спираючись на тростину, і оглядала залу, повну людей.
— Шановне панство, — сказала вона, і її голос, посилений мікрофоном, пролунав впевнено. — Перш ніж ми розпочнемо сьогоднішній розгляд справ, я маю дещо сказати.
Зала миттєво затихла.
— Три тижні тому одна маленька дівчинка навчила мене, що дива трапляються, коли любов сильніша за страх. Вона навчила мене, що зцілення — це не лише про те, як зростити зламані кістки чи відновити нерви. Це про те, як полагодити зламаний дух.
Катерина подивилася прямо на Лілю, її погляд зустрівся із зеленими очима дитини.
— Вона навчила мене, що іноді найбільш неможливі речі стають можливими, коли ми просто відмовляємося ставити хрест одне на одному. Сьогодні я не просто суддя. Я — жінка, яка знову навчилася танцювати. Я — жінка, яка згадала, як сподіватися.