Роман дивився на доньку, думки металися в голові. Він списував ці випадки на збіги обставин — щасливі випадковості, хорошу генетику, дитячу здатність до відновлення. Але чи могло це бути правдою? Чи робила вона це просто в нього під носом увесь цей час?
— Але Лілю, — м’яко наполягав Роман, намагаючись бути голосом розуму. — Допомогти хворій спині чи зламаній кістці загоїтися трохи швидше… це зовсім інше, ніж змусити ходити людину, яка не ходила три роки. У судді Катерини… у неї ноги не зламані. Там пошкоджені нерви. Це як перерізаний дріт.
Ліля зітхнула, ніби пояснювала щось очевидне неуважному учневі.
— Тату, у тьоті судді ніжки не зламані, як рука в Тимка. Її ніжки цілі. Проблема в її серці.
— В її серці?
— Коли я торкнулася її руки вчора, я відчула це. Вона була холодна, — пояснила Ліля, і її голос впав до шепоту. — У неї всередині стільки суму, що вона забула, як вірити в хороше. Вона налякана. А коли ти так довго сумуєш, твоє тіло теж забуває, як працювати.
Роман відкинувся на спинку стільця, приголомшений. Це не була розмова п’ятирічної дитини. Це звучало як духовна психологія.
— То… як ти збираєшся це виправити?
Ліля посміхнулася, і похмура кухня, здавалося, стала світлішою.
— Я покажу їй, як згадати радість. Коли вона згадає, як бути щасливою, її ніжки згадають, як ходити.
Пізніше того ж ранку суддя Катерина сиділа у своєму домашньому кабінеті, оточена стосами судових справ та юридичних паперів. Вона намагалася прочитати клопотання про перегляд вироку, але літери розпливалися перед очима. Вона не могла зосередитися. Її рука постійно тяглася до телефону.
Зрештою вона здалася. Вона набрала номер лікаря Гордійчука, свого лікаря і провідного фахівця зі спінальних травм.
— Катерино Андріївно, — голос Олексія Петровича був теплим, але настороженим. — Я чув про виставу у вашій залі суду вчора. Усе місто гуде.
— Я впевнена, що гуде, — відповіла Катерина, відчуваючи, як рум’янець сорому підступає до шиї. — Слухай, Олексію… мені треба дещо запитати.
— Я твій лікар уже п’ятнадцять років, — перебив її Гордійчук, і його тон змінився на професійно-стурбований. — Я дбаю про тебе. Будь ласка, скажи мені, що ти насправді не розглядаєш цю… цю фантазію всерйоз. Я не хочу, щоб ти давала собі марну надію.
— Я знаю медичні факти, Олексію, — захищалася Катерина. — Але… що, якщо травма не лише фізична? Що, якщо є психосоматичний компонент? Що, якщо травма блокує нейронні шляхи через стрес?
Лікар важко зітхнув на іншому кінці лінії.
— Катерино, ти блискуча жінка. Ти розумна. Але ти переживаєш втрату. Відчай може змусити нас вірити в речі, яких не існує. Ця маленька дівчинка — я впевнений, що вона мила, — але вона не може зшити розірваний спинний мозок добрими думками. Твоя травма незворотна. Будь ласка, не роби цього з собою.
Катерина поклала слухавку, і тиша великої квартири звалилася на неї. Він правий, — подумала вона. — Я поводжуся як дурепа.
Але потім вона подивилася на свою руку — ту саму, якої торкнулася Ліля. Вона все ще відчувала там фантомне тепло, поколювання, що суперечило холодній логіці доктора Гордійчука.
Того ж дня, щоб вибратися з душної квартири, Роман повів Лілю до парку. Він сів на облуплену зелену лавку, спостерігаючи, як вона грається на гойдалках. Її сміх був заразливим, він дзвенів, як срібний дзвоник.
Він почав помічати дещо дивне. Щоразу, коли якась дитина на майданчику падала — збите коліно, гуля на лобі, сльози, — Ліля не тікала, як інші діти. Вона бігла до них. Вона ставала на коліна в пилюку, шепотіла щось їм на вушко, можливо, клала руку на плече. І щоразу плач припинявся майже миттєво. Постраждала дитина витирала очі, усміхалася і бігла гратися далі.
— Вона особлива, ця мала, — пролунав хрипкий голос.