Роман здригнувся. Літній чоловік у кепці, типовий київський дідусь, сидів на іншому кінці лавки, кидаючи крихти голубам.
— Перепрошую? — перепитав Роман.
— Ваша донька, — сказав дідусь, кивнувши в бік Лілі. — Я гуляю тут з онуком уже два роки. Я спостерігаю за людьми. Я ніколи не бачив такої дитини, як вона. У неї є те, що моя бабуся називала “Дар”.
— Дар? — перепитав Роман, підсуваючись ближче.
— Дехто народжується з цим, — пояснив старий, і зморшки навколо його очей зібралися в добру посмішку. — Здатність зцілювати. Не пігулками чи скальпелями, а чистим духом. Моя бабуся це вміла. Вона могла заговорити лихоманку, просто сидячи біля ліжка. Вона змушувала людей вірити, що вони здорові, і вони ставали здоровими.
Роман дивився, як Ліля допомагає малюкові, який перечепився через коріння дерева. Вона обтрусила його штанці, прошепотіла якийсь секрет, і він побіг далі, хихочучи.
— Але чи це реально? — запитав Роман незнайомця. — Чи це просто… доброта?
Дідусь усміхнувся.
— А яка різниця, синку? Якщо любов і доброта можуть вилікувати розбите серце чи збите коліно, хіба це не найреальніша магія з усіх можливих?
Минуло три дні. Час спливав, але суддя Катерина була паралізована нерішучістю. Вона намагалася працювати, намагалася бути “Залізною Суддею”, якою її всі вважали, але її думки були деінде. Вона ловила себе на дивних речах: більше розминала руки, їла свіжі фрукти замість розігрітої в мікрохвильовці піци, ловила своє відображення в дзеркалі й справді дивилася на себе.
У четвер вранці імпульс переміг. Вона дістала папку зі справою Романа, знайшла контактний номер і натиснула виклик.
— Алло? — голос Романа був нервовим.
— Пане Коваль, це суддя Вербицька.
Тиша на лінії. Він, мабуть, подумав, що вона скасовує своє рішення.
— Ем, так, Ваша честь. Чи… чи все гаразд?
— Я хотіла запитати, чи можу я поговорити з Лілею, — сказала Катерина, почуваючись безглуздо.
Пауза, потім шурхіт передачі телефону.
— Привіт, тьотю суддя!
Життєрадісність у цьому голосі вдарила Катерину як фізична хвиля. Вона усміхнулася, справді усміхнулася телефону.
— Привіт, Лілю. Я тут думала… як саме ти плануєш мені допомагати? Годинник тікає.
— О, я така рада, що ви подзвонили! — вигукнула Ліля. — Я думала про вас щодня. Ми можемо зустрітися десь? Нам треба спершу подружитися. Не можна вилікувати незнайомця.
Катерина була спантеличена.
— Подружитися? Ну… де б ти хотіла зустрітися?
— Ви знаєте великий парк біля озер? Той, де багато качок? — запитала Ліля. — Зустріньмося там завтра о третій.
Катерина глянула на свій календар. У неї була запланована нарада. Вона взяла ручку і рішуче викреслила її.
— Я знаю це місце. Я буду там.
— Чудово! — закричала Ліля. — І тьотю суддя? Одне правило.
— Правило?
— Не вдягайте свій одяг судді. І не беріть із собою своє серйозне обличчя судді. Просто беріть себе. Домовилися?
Наступного дня парк був залитий золотим пообіднім світлом. Катерина котила свій візок брукованою доріжкою, почуваючись наче голою без своєї чорної мантії. Вона одягла просту синю сукню, яку не діставала з шафи чотири роки, і трохи підфарбувала губи.
Вона знайшла їх біля води. Роман сидів на лавці, виглядаючи стурбованим, а Ліля стояла біля самого краю в жовтому сарафані, кидаючи хліб хаотичному скупченню качок.
— Тьотю суддя! — Ліля замахала руками. — Ідіть до нас!
Катерина підкотила візок до краю води. Ліля не втрачала ні секунди. Вона залізла в поліетиленовий пакет і висипала гору крихт у доглянуту долоню судді.
— Ось. Качки сьогодні дуже голодні. Он той, із зеленою головою — це Пан Качур.
Протягом наступної години сталося неможливе. Суддя Катерина Вербицька, гроза районного суду, гралася. Вона годувала качок. Вона сміялася з Пана Качура. Вона слухала вигадані Лілею історії про кожного птаха в ставку. Вузол тривоги в її грудях почав розв’язуватися.
— Тьотю суддя, — раптом сказала Ліля, струшуючи крихти з рук. — Можна у вас дещо запитати?
— Звісно.
— До вашої аварії… що ви любили робити найбільше? Не роботу. Щось для радості, для душі.