Катерина подивилася на брижі на воді. Спогад був болісним, але солодким, як старе вино.
— Я любила танцювати, — прошепотіла вона, і очі її затуманились. — Я ходила в балетну студію, коли була маленькою дівчинкою. І навіть коли виросла і стала суддею, я часто вмикала платівки вечорами й танцювала у вітальні, коли ніхто не бачив. Я любила це відчуття… відчуття повної свободи.
— Танцювати! — Ліля сплеснула в долоні, і крихти хліба полетіли в траву. — Я теж обожнюю танцювати. Ви сумуєте за цим?
Катерина проковтнула клубок у горлі.
— Кожного божого дня.
Ліля встала, обтрусила сукню і простягнула руку.
— Хочете потанцювати зі мною просто зараз?
Катерина подивилася на дитину, потім униз на свої паралізовані ноги, сховані під довгою сукнею. Спалах старої гіркоти піднявся в грудях.
— Лілю… я не можу танцювати. Я не можу встати. Ти ж знаєш це.
— Вам не треба вставати, щоб танцювати, — сказала Ліля твердо, її голос звучав напрочуд по-дорослому. — Ваші руки можуть танцювати. Ваша голова може танцювати. Ваше серце може танцювати. Ну ж бо, я покажу вам.
Ліля почала рухатися. Вона не стрибала і не кружляла на ногах. Натомість вона вперлася ступнями в землю і почала розгойдувати верхню частину тіла, як верба на вітру. Вона описувала руками граційні дуги, ніби пливла крізь густе повітря. Вона нахилила голову, заплющила очі й дозволила руху текти крізь її торс.
— Бачите? — наспівувала Ліля. — Я танцюю своїм духом. Мої ноги нудні, вони просто стоять. А мої руки літають.
Катерина дивилася, заворожена. Повільно, невпевнено, вона підняла одну руку. Потім іншу. Вона спробувала повторити плавні рухи Лілі. Вона заплющила очі й уявила музику — вальс Штрауса, який вона колись так любила.
Вона поворухнула плечима, розправляючи їх, скидаючи тягар невидимої мантії. Вона витягнула пальці, відчуваючи, як прохолодний вітер із Дніпра ковзає крізь них. Вперше за три роки вона не зосереджувалася на тому, чого її тіло не може робити. Вона відчувала те, що воно може.
— Ви танцюєте, тьотю суддя! — запищала Ліля від захвату. — Ви справді танцюєте!
Сльози текли із заплющених очей Катерини, але вона не зупинялася. Вона гойдалася і тягнулася до неба, її рухи ставали все більш плавними й виразними. Вона відчула полегшення, ніби емоційна крига, що скувала її душу, почала тріскатися.
— Як ви почуваєтеся? — тихо запитала Ліля, не припиняючи своїх рухів.
Катерина розплющила очі, задихана від хвилювання.
— Я відчуваю… — Вона шукала потрібне слово. — Я відчуваю себе живою.
Ліля зупинилася і підійшла ближче, поклавши свої маленькі долоньки на нерухомі коліна Катерини.
— Тьотю суддя, послухайте мене. Ваші ніжки сплять, але вони не зламані. Вони просто чекають.
— Чекають на що?
— Чекають, поки ваше серце прокинеться повністю, — сказала Ліля з серйозністю лікаря. — Коли ви потрапили в ту аварію, ваше тіло поламалося, але ваш дух теж поламався. Він так злякався і так засумував, що заснув, аби захистити вас від болю. А коли дух спить, тіло забуває, як працювати.
Катерина дивилася на дитину. Це звучало як божевілля. Це звучало як казка на ніч. І все ж… знайоме поколювання в кінчиках пальців повернулося.
— І ти думаєш, ти зможеш його розбудити? — запитала Катерина.
— Я думаю, це вже почалося, — усміхнулася Ліля. — Хіба ви не відчули це, коли ми танцювали?
— Так, — прошепотіла Катерина. — Відчула.
— Це крок перший, — оголосила Ліля. — Завтра приходьте знову. Ми знову будемо танцювати. Я розповідатиму вам історії про всі прекрасні речі, які чекають на вас. У нас залишилося двадцять дев’ять днів.