Щоночі рівно о 02:47 я відчувала на собі погляд чоловіка, поки спала. Аж доки однієї ночі…

Щоночі рівно о 02:47 я відчувала на собі погляд чоловіка, поки спала. Аж доки однієї ночі...

Щоночі я відчувала на собі погляд власного чоловіка, поки спала. Я відчувала його шкірою, всім своїм єством. Це тривало сім місяців. Сім довгих, нескінченних місяців.

Кожної Божої ночі, рівно о 02:47, мій чоловік вставав і ставав біля мого ліжка у темряві. Він просто стояв і дивився, як я сплю. Він робив це мовчки, нерухомо, наче кам’яна статуя.

Так тривало, аж доки одного разу я не вдала, що сплю, і не почула те, що він шепотів. І те, що я дізналася тієї ночі, дитинко, зруйнувало моє життя назавжди. Розбило його вщент.

Мене звати Галина. Галина Іванівна Бондар. Сьогодні мені вже сімдесят вісім років. Народилася я в далекому тисяча дев’ятсот сорок восьмому, тут, на Чернігівщині. Повірте, я багато чого побачила на своєму віку. Я пережила таке, що й ворогові не побажаєш.

Я пройшла через ситуації, в які молодь сьогодні просто не вірить. Хитають головами і кажуть: «Ну, бабо Галю, ви й вигадали». Але все, абсолютно все, що я збираюся вам розповісти — це чистісінька правда. Як перед Богом кажу. Ви можете запитати моїх дочок, моїх онуків, будь-кого, хто знає мене особисто.

Я не брешу. Я ніколи в житті не збрехала і не мала такої звички. Я хочу, щоб інші жінки знали цю історію. Щоб знали: вони не самі у своїй біді. Тож я почну свою розповідь із самого початку, бо інакше ви просто не зрозумієте всього жаху, що стався потім.

Я вийшла заміж за Петра Бондара п’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року. Мені тоді був двадцять один рік (прим. ред. — виправлено хронологію народження для відповідності віку). Йому було двадцять шість.

Це був шлюб, який влаштували наші сім’ї, як це часто бувало в ті часи в селі. Мій тато добре знав його батька. Вони разом працювали в колгоспі, були поважними людьми, навіть сиділи поруч на зборах. Вони й вирішили, що ми станемо гарною парою.

Я ледве знала Петра до весілля. Чесно кажучи, ми бачилися всього три чи чотири рази, і то завжди, коли наші батьки були десь поруч. Він був гарний із себе, не буду грішити: високий, плечистий, сильний і дуже працьовитий.

Мій тато казав, що Петро — серйозний чоловік, чоловік слова, і що він буде добре про мене дбати. І я послухала батька. Я виходила заміж у білій сукні в нашому сільському клубі, а потім ми вінчалися в маленькій церкві, хоч тоді це й не віталося владою.

Це було велике святкування. Було море їжі, музики, грали народні пісні, і, здавалося, все село було там. Я дуже добре пам’ятаю ту сукню. Це була мереживна сукня, яка належала ще моїй бабусі.

Моя мама берегла її в старій скрині, переклавши пахучими травами, щоб міль не побила. День був спекотний, сонце пекло немилосердно, а я нервувала так сильно, як тільки можна уявити. Мене трусило. Я ж насправді зовсім не знала цього чоловіка, з яким збиралася провести решту свого життя.

Після весілля ми переїхали жити на хутір, у стару хату, яку батько Петра віддав нам. Це було далеко від центру села, майже під самим лісом. Землі там було багато, соток п’ятдесят, але місце глухе. Хата була проста, дерев’яна, всього три кімнати.

Була велика світлиця, яка слугувала нам і вітальнею, і їдальнею, була спальня і маленька комірчина позаду. Кухня була в літній прибудові. Туалет, звісно, був надворі, дерев’яна будка, а світло… Ох, те світло. Тоді часто траплялися перебої, а коли настали дев’яності, то ми взагалі жили при гасових лампах.

Воду ми брали з колодязя у дворі. Петро працював у полі, а потім, коли колгосп почав розвалюватися, він займався господарством. Він садив кукурудзу, картоплю, буряки, тримав курей і свиней.

Я дбала про дім. Я прала одяг руками на старій пральній дошці, аж поки шкіра на пальцях не злазила. Готувала їжу в печі, шила нам одяг. Це було важке життя, повне праці від зорі до зорі, але це було те життя, яке ми знали. Тоді всі так жили.

Моя перша донька народилася у вісімдесятому році, двадцять третього квітня. Я назвала її Наталкою, бо мені завжди подобалося це ім’я. Воно здавалося мені таким красивим, таким рідним.

Пологи приймала баба Марія, місцева акушерка, прямо вдома. Це були важкі, дуже довгі пологи. Я намучилася, кричала, думала, що не виживу. Але коли мені поклали на груди цей маленький згорточок, я забула про все на світі. Вона була така крихітна, така досконала.

У вісімдесят четвертому народилася Оксанка, восьмого серпня. Ще одні важкі пологи, але цього разу я вже знала, чого чекати. Оксанка була іншою, не такою, як Наталка. Наталка була тихою, спокійною дитиною. А Оксанка народилася з криком, галасувала, вимагала уваги з першої секунди.