Дві прекрасні дівчинки. А потім, вже у вісімдесят дев’ятому, народилася Іринка, моя найменша. Вона з’явилася на світ першого грудня. Пологи були спокійнішими за попередні, дякувати Богу. Іринка була маленькою, тендітною, але дуже кмітливою і розумною. Три доньки, три дівчинки.
Петро хотів сина. Він завжди мріяв про сина, щоб той допомагав йому в полі, біля техніки. Але Господь дав мені трьох дівчат, і я була вдячна за кожну з них, любила їх понад усе.
Петро завжди був дуже мовчазним чоловіком. Він не любив багато говорити, не любив теревенити, і він не був схильний до ніжності. Він ніколи мене не бив, ніколи не піднімав на мене руку, я мушу це сказати чесно. Але він ніколи не був ласкавим.
Він ніколи не обіймав мене просто так, щоб обійняти. Він ніколи не казав мені, що любить мене. Він ніколи не дарував мені подарунків. Це було так, ніби ми були двома чужими людьми, які просто живуть в одній хаті. Він працював, я працювала, ми ростили дівчат.
Але не було тієї іскри, того, що показують у фільмах про кохання. Просто не було. Іноді я запитувала себе, чи так воно має бути, чи всі шлюби такі? Я говорила з іншими жінками в селі, біля церкви чи в магазині, і здавалося, що так, це нормально. Чоловік працює, жінка дбає про дім, і на цьому все.
Кохання — це щось для молодих незаміжніх дівчат. Після весілля це стає обов’язком, повинністю. Дівчата росли, час минав, і життя йшло своєю чергою в тій рутині. Прокидатися рано, доїти корову, готувати сніданок, дбати про дім, про дівчат, про одяг, про їжу.
Петро йшов у поле ще до сходу сонця, повертався, коли вже сутеніло, вечеряв мовчки, лягав спати. Наступного дня все починалося знову. Я не буду вам брехати, я не була щасливою, але я не була й зовсім нещасною. Це було життя, яке я мала, і я його прийняла.
У мене були мої доньки, у мене була їжа на столі, був дах над головою. Багато людей мали менше за це. Так минуло багато років, тринадцять років тихого шлюбу без великих радощів, але й без великих проблем.
Я ніколи цього не забуду. Наприкінці грудня дев’яносто п’ятого випало багато снігу. Рік був важкий, грошей не було, зарплати затримували, всі виживали як могли. Але Петро був спокійнішим, ніж зазвичай.
Дівчата були на канікулах. Наталці вже виповнилося шістнадцять, вона була моєю першою помічницею. Оксанці було дванадцять. Вона була в тому віці, коли діти стають неслухняними, лазила по деревах, бруднила одяг. А Іринці, найменшій, було сім, ще зовсім дитина, але гостра на язик.
Це був вівторок, шістнадцяте січня тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого року. Я добре пам’ятаю цю дату, бо наступного дня було свято, і я збиралася до церкви. Тож, це було 16-те. Це був звичайний день.
Я встала рано, розтопила піч. Петро пішов поратися по господарству. Я залишилася доглядати за дівчатами. Я приготувала обід, випрала білизну. Вдень я зашивала сукню Оксанки, яку вона порвала. Приготувала вечерю — картоплю в мундирах і квашену капусту, бо більше нічого особливого не було.
Ми поїли. Дівчата лягли спати рано, бо втомилися. Петро і я залишилися трохи у світлиці. Він курив свою цигарку, пускаючи дим у стелю, а я в’язала шкарпетку. Потім ми пішли спати. Мабуть, було близько дев’ятої вечора, коли ми лягли. Світло тоді вимикали, економили.
Я завжди спала на лівому боці ліжка, біля стіни. Петро спав на правому, ближче до дверей. Так було заведено з того дня, як ми одружилися. Ліжко було дерев’яне, старе, і скрипіло при кожному русі. Матрац був важкий, ватний, збитий грудками, але це було те, що ми мали. Я заснула.
Я спала нормально. Я була втомлена. Це був важкий день, і потім, серед ночі, я прокинулася. Я прокинулася раптово, так, як прокидаєшся, коли відчуваєш, що щось не так. Знаєте, коли маєте впевненість, що хтось на вас дивиться? Саме таке було відчуття.
Я повільно розплющила очі, все ще напівсонна. У хаті було темно, хоч в око стрель. Тієї ночі не було місяця. Все було чорним.
Але я побачила його силует. Силует Петра, який стояв біля ліжка. Він просто стояв там. Моє серце почало калатати як шалене. Я так злякалася, що на секунду навіть не могла дихнути.
Я думала, це грабіжник. Знаєте, ті дев’яності роки… Часи були страшні, бандитські. По телевізору щодня показували: там обікрали, там убили. Я подумала, що хтось заліз у хату, щоб забрати останні копійки.
Я вже хотіла кричати, хотіла будити Петра, але потім мої очі звикли до темряви, і я побачила, що це був він. Це був Петро. Мій чоловік стояв на моєму боці ліжка і дивився на мене.
Я була так налякана, що не могла вимовити й слова. Язик наче присох до піднебіння. Я просто лежала там, затамувавши подих, і дивилася на нього крізь напівзаплющені вії, а він продовжував стояти. Просто стояти і дивитися.
Він нічого не казав, не рухався, просто був там, як темна тінь. Через якийсь час — я не знаю, скільки минуло, може, кілька хвилин, а може, ціла вічність — він повернувся на свій бік ліжка і ліг, не промовивши ні слова, ніби нічого не сталося.
Я не спала решту ночі. Моє серце калатало так, що віддавало у скронях, долоні стали мокрими й холодними. Я лежала і думала: що це було? Чому він це зробив? Чому він стояв і дивився на мене так, ніби бачив востаннє?
Вранці, коли ми прокинулися, я вдала, що нічого не сталося. Я заварила чай, нарізала хліба, все як завжди. Але я не зводила з нього очей. Я намагалася зрозуміти, чи поводиться він якось інакше, чи є в нього щось дивне.
Але він був нормальним, таким, як завжди. Тихий, серйозний, їв свій хліб з маслом, сьорбав чорний чай. Я подумала: «Галю, це, мабуть, у тебе в голові. Тобі це наснилося. Або він встав до вітру і просто зупинився, задумався».
Що я могла знати? Я намагалася переконати себе, що це дурниці. Але наступної ночі це повторилося знову.
Я прокинулася серед ночі від того ж самого відчуття, і він був там. Він стояв біля ліжка і дивився на мене. Цього разу я краєм ока глянула на годинник, старий механічний будильник, який стояв на тумбочці і цокав так голосно, що вночі це здавалося ударами молота.
Він показував 02:47. Без тринадцяти третя.
Він простояв там близько десяти хвилин. Я лежала, вдаючи, що сплю, але насправді я була бадьора, як ніколи, серце вискакувало з грудей, а в голові роїлися думки. Потім він ліг назад. Наступного ранку, за сніданком, я не витримала.
— Петре, — спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти вставав сьогодні вночі?
Він подивився на мене з таким обличчям, ніби не розумів, про що я говорю.
— Вставав? Навіщо? В туалет чи що? Ні, я спав усю ніч як убитий. А що?
— Нічого… — пробурмотіла я. — Мені здалося, я чула шурхіт.
І на цьому все. Тему було закрито. Він не знав, або вдавав, що не знає. Я не знаю. Але це сталося знову на третю ніч. І на четверту. І на п’яту. Кожного Божого дня, завжди в один і той самий час. 02:47 ночі.