Він спустився сходами, підійшов до мене ближче. Його очі стали холодними, як лід.
— Ти не розумієш, з ким говориш, жінко. Петро винен мені гроші. Великі гроші. А дівчинка… вона мені подобається. Я чекатиму. У двохтисячному році я прийду за нею.
— Ви не прийдете, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Бо якщо ви наблизитеся до моєї дочки, я вас знищу.
Він знову засміявся.
— Ти? Ти знищиш мене? Ти просто бідна селянка. У тебе нічого немає.
Я зробила крок уперед.
— Я мати. І я захищатиму своїх дітей, чого б мені це не коштувало. Я не піду в вашу куплену міліцію. Я поїду до Києва. Я піду на телебачення. Я напишу в усі газети. Я зроблю такий скандал, що про вас знатиме вся країна. Я розкажу всім, що старий багатій хоче одружитися з дитиною за борги.
Він перестав сміятися. Його обличчя почервоніло від люті. Він зрозумів, що я не жартую. Часи змінювалися, журналісти шукали сенсацій, і він це знав.
— Пішла геть звідси, — прошипів він крізь зуби. — Щоб духу твого тут не було. Але борг… Петро поверне борг. Грошима. Даю місяць. Якщо не буде трьох тисяч доларів — я заберу все. Хату, землю, все до останньої нитки. Ви здохнете під парканом.
— Забирайте! — крикнула я. — Подавіться тими грошима! Забирайте хату, забирайте землю! А дочку я вам не дам!
Я розвернулася і пішла до воріт. Мої ноги тремтіли, все тіло трусило, але я це зробила. Я подивилася дияволу в очі і сказала “ні”.
Я йшла додому довго. Я сіла на узбіччі дороги під старою вербою і заплакала. Я виплакала все, що тримала в собі сім місяців: страх, відчай, біль за Оксанку, злість на Петра.
Потім я встала, витерла обличчя і пішла далі.
Коли я повернулася додому, вже вечоріло. Петро сидів там само, де я його залишила.
— Що він сказав? — запитав він тихо.
— Він сказав, що забере все, якщо ми не віддамо гроші через місяць.
— Боже… ми пропали…
Я пішла до спальні, дістала стару картату сумку, почала кидати туди свої речі.
— Що ти робиш? — Петро стояв у дверях.
— Я їду. Я їду до Лідки в Чернігів, до дівчат.
— Але Галю… ми не можемо так просто поїхати. Це наш дім.
— У нас більше немає дому, Петре. Ти його програв. І я не збираюся тут сидіти і чекати, поки Крук прийде нас виганяти або спалить нас живцем.
Я закінчила пакувати сумку. Я знайшла під матрацом двадцять доларів, які сховала. Це було все, що я мала.
— Ти не можеш піти, — сказав він жалібно. — Ти моя дружина.
— Вже ні.
Я пройшла повз нього.
— У тебе було сім місяців. Сім місяців, щоб сказати правду, щоб щось зробити. Але ти мовчав. Ти продав нашу дитину і мовчав. Я не можу жити з тобою.
Я вийшла з хати того вечора, дванадцятого серпня дев’яносто шостого року, з однією сумкою в руках. Я залишила все: меблі, одяг, город, усе своє життя.
Я пішла на трасу, спіймала попутку до райцентру, а звідти нічним автобусом до Чернігова.
Я приїхала до сестри вранці. Ліда відчинила двері, побачила мене з сумкою, побачила моє обличчя і все зрозуміла.
— Заходь, — сказала вона.
Дівчата були там. Оксанка кинулася до мене, обійняла так міцно, що мені стало боляче.
— Мамо!
Вона плакала. І я плакала. Ми всі плакали.
Ми залишилися в Ліди. Було важко. Ох, як було важко. Ми спали на підлозі, я мила під’їзди, торгувала на базарі, робила все, щоб вижити. Петро залишився в селі. Він спився. Крук забрав хату, забрав землю. Петро помер через два роки під парканом, нікому не потрібний. Мені було його шкода, але я не могла пробачити.
А мої дівчата… Мої дівчата виросли. Наталка стала вчителькою, чудовою вчителькою. Іринка стала юристом.
А Оксанка… моя Оксанка, яку хотіли продати за борг… вона вивчилася на лікаря. Вона рятує життя людей щодня. Вона вийшла заміж за хорошого чоловіка, у неї двоє діток. Вона щаслива.
Я часто згадую ту ніч. 02:47. Час, який змінив усе. Якби я тоді не прокинулася, якби не вдала, що сплю… страшно подумати, що було б. Але я прокинулася. Я мати. І я врятувала своїх дітей.