Мене занудило. Цей старий дідуган поклав око на мою дитину.
— І тоді?
— Тоді він зробив пропозицію. Він сказав: якщо я пообіцяю йому руку Оксанки, коли їй виповниться шістнадцять, він пробачить весь борг. Три тисячі доларів, усе прощено.
— І ти погодився?
— Не зразу, Галю! Я сказав “ні”. Я сказав йому, що вона дитина, що вона моя дочка! Але він погрожував мені. Він сказав, що якщо я не погоджуся, то це буде не просто борг. Він сказав, що зі мною щось трапиться, а ти і дівчата залишитеся ні з чим — без землі, без хати, без батька.
— І?
— І я погодився. Я злякався, Галю. Я продав нашу дочку, щоб врятувати нас.
— Ти не врятував нас! — закричала я, і з моїх очей бризнули сльози. — Ти продав її! Ти пообіцяв її, як річ!
Він опустив голову.
— Я знаю. Я знаю, що я зробив. Ось чому я не сплю. Ось чому кожного дня о 02:47 я прокидаюся. Бо це був той час. 02:47 ночі, з вівторка на середу, коли я сказав “так”. Коли я підписав папір.
— Як це було? Розкажи мені точно.
— Він дав мені ручку і папір. Він наказав мені писати: “Я, Петро Бондар, обіцяю руку моєї дочки, Оксани Бондар, у шлюбі пану Валерію Круку, коли їй виповниться 16 років, восьмого серпня двохтисячного року”.
— І ти підписав?
— Я підписав. І він підписав як свідок. Він забрав папір, сховав у кишеню піджака і сказав, що берегтиме його до того дня.
Я встала зі стільця, почала ходити по світлиці з кутка в куток, намагаючись думати, намагаючись контролювати лють, яка розривала мене зсередини.
— Оксанка знає, — сказала я.
Він подивився на мене круглими очима.
— Як вона може знати?
— Вона знає! Я бачила це в її очах. Вона худа, налякана, мовчазна. Хтось сказав їй.
— Ні, я нікому не казав. Тільки я і Крук знаємо.
— Тоді він розказав. Або хтось, хто був у “Генделику” тієї ночі, почув і розніс плітки. Село мале. Всі все знають. Хтось сказав дитині, що батько програв її в карти.
— Боже мій… — прошепотів він. — Моя дівчинка…
Я зупинилася і подивилася на нього.
— Ти зараз же візьмеш папір і ручку. І ти напишеш заяву, що ти скасовуєш ту обіцянку. Що вона була зроблена під тиском і погрозами, і що вона не має жодної сили.
— Але в нього є папір, Галю! У нього мій підпис!
— Це не має значення! Ти напишеш це зараз. А я візьму це і піду до Валерія Крука. І я скажу йому в обличчя, що моя дочка — не товар.
— Він не прийме цього. Він прийде сюди. Він…
— Мені байдуже, що він зробить. Моя дочка не вийде заміж за того старого бандита.
Я кинула перед ним зошит і ручку.
— Пиши. Зараз.
Він узяв ручку тремтячою рукою. Почав писати. Я диктувала.
“Я, Петро Бондар, цим листом скасовую обіцянку, дану Валерію Круку щодо моєї дочки. Ця обіцянка була дана під загрозою життя і не має сили. Я визнаю свою помилку. Моя дочка має право сама обирати свою долю”.
Він написав. Почерк був кривий, букви стрибали. Він підписав унизу.
Я схопила папір, склала його, поклала в кишеню фартуха.
— Тепер ти сидиш тут. Ти не виходиш із хати. Ти нікуди не йдеш. Ти чекаєш, поки я повернуся.
— Куди ти йдеш, Галю?
— Я йду до Крука.
Я накинула на плечі хустку, вийшла з хати, грюкнула дверима і пішла.
Дім Валерія Крука був за п’ять кілометрів, на іншому кінці села, там, де починалися “багаті” вулиці. Я йшла пішки. Сонце пекло, пилюка забивалася в сандалі, але я не зупинялася. Я йшла швидко, гнана люттю і страхом за дитину.
Я дійшла до високого цегляного паркану. Червона цегла, ковані ворота — розкіш для нашого села. У дворі гавкали вівчарки.
Я постукала у хвіртку. Вийшов охоронець, молодий хлопець у спортивному костюмі.
— Тобі чого, тьотю?
— Я хочу бачити Валерія.
— У нього справи. Він не приймає.
— Скажи йому, що прийшла Галина, дружина Петра Бондара. Щодо боргу.
Він зміряв мене поглядом, мабуть, подумав, що я дивна — проста сільська жінка в старій хустці прийшла до “хазяїна”. Але пішов доповісти.
Через хвилину хвіртка відчинилася.
— Заходь.
Я зайшла у двір. Там стояли машини, джипи. Будинок був великий, двоповерховий, з білими колонами. Валерій Крук вийшов на ґанок. Він був у дорогому костюмі, на пальці блищав золотий перстень. Він був огрядний, з сивим волоссям, йому було під п’ятдесят.
Він подивився на мене з удаваною ввічливістю.
— Пані Галино, яка честь. Петро прислав вас підтвердити наші домовленості?
— Я прийшла скасувати домовленості, — сказала я твердо.
Його посмішка зникла.
— Як це?
Я витягла папір з кишені, показала йому.
— Мій чоловік написав це. Він відмовляється від обіцянки. Моя дочка не вийде за вас заміж.
Він засміявся. Це був гучний, неприємний сміх.
— Цей папірець нічого не вартий. У мене є документ.
— Ваш документ — це сміття. Ви змусили його погрозами.