Минали тижні, перетворюючись на місяці. Олена обжилася у своїй новій ролі, навчаючи курсантів просунутої тактики, навичок виживання та прийняття рішень у стресових ситуаціях. Її студенти були найкращими з найкращих, але вона ганяла їх так, як жоден інструктор до неї.
Вона вчила їх не просто стріляти, а думати. Не просто бігати, а прораховувати кожен крок.
Капітан Бойко, вірна своєму слову, стала офіцером-координатором Олени. Їхні стосунки спочатку були незграбними, обтяженими провиною та образою, але поступово переросли в щось схоже на взаємну повагу. Бойко вчилася смиренності. Олена вчилася приймати допомогу.
Старший лейтенант Пархоменко став її асистентом. На його подив, за три місяці роботи з нею він дізнався більше, ніж за вісім років самостійного викладання. Вона мала інсайти, народжені реальним боєм — ті знання, які не знайдеш у підручниках НАТО чи статутах ЗСУ.
Сержант Степовий часто заходив до них на каву, ділився історіями про операції під Дебальцевим, порівнюючи нотатки з кимось, хто був “там” і робив “це” на найвищому рівні. Він розповідав їй про ніч у 2015-му, коли група розвідки з позивним “Тіні” витягла його взвод із безнадійного оточення. Вона слухала, кивала, але ніколи не підтверджувала і не заперечувала своєї участі.
Майор Громов постав перед судом честі й був звільнений з лав Збройних Сил із ганьбою. Олена була присутня на оголошенні наказу не заради помсти, а тому, що хотіла, аби він бачив: дії мають наслідки. Він знову вибачився. Вона прийняла це, а потім дивилася, як він виходить у цивільному одязі, з кар’єрою, зруйнованою власною пихою.
Генерал Марченко став постійним гостем у її житті, щотижня перевіряючи стан її батька та гарантуючи, що всі медичні потреби закриті. Він приносив старі фотографії з Іраку, з тієї ротації, де служив із майстер-сержантом Ковалем.
У батька Олени в хороші дні ці фото викликали спалахи пам’яті. Тоді його обличчя світлішало від радості спогадів, і Олена сиділа поруч годинами, слухаючи історії, які чула сотню разів, але ніколи не втомлювалася слухати знову.
Лікар Савченко координувала роботу з найкращими нейрохірургами Києва. Вона особисто переглядала кожен план лікування. Коли Олена намагалася подякувати, Савченко відмахувалася:
— Твій батько віддав армії 25 років. Це найменше, що ми можемо зробити.
Курсант Морозов став одним із найвідданіших учнів Олени. Він вбирав кожне слово, ставив розумні запитання і демонстрував ту завзятість, яка нагадувала їй, чому вона погодилася викладати. Коли він закінчив поглиблений курс і отримав призначення в бойову групу ССО, він попросив її вручити йому шеврон. Вона зробила це, відчувши прилив гордості, який здивував її своєю силою.
П’ять місяців після конфронтації в коридорі. Олена виходила з навчального корпусу пізно ввечері, коли її зашифрований телефон завібрував. Вона дістала його, побачила номер і відчула, як шлунок стиснувся.
Невідомий абонент. Пріоритет “Альфа”.
Вона увійшла до порожнього кабінету і відповіла.
— Коваль слухає.
Голос був спотворений, цифровий скремблер працював на повну.
— Мара, це “Центр”. Ми знаємо, що ти у відставці. Ми знаємо, що ти дала обіцянку сім’ї. Але у нас ситуація, яка вимагає навичок рівня “Тіні”.
— Я недоступна для операцій.
— Троє розвідників зникли безвісти. Окупована територія. Вікно можливостей — 72 години. Ви найближчий актив із необхідним набором навичок.
Пауза.
— Ми не наказуємо. Ми просимо.
Олена заплющила очі.
— Яка ситуація?
— Розвідка припускає, що їх утримують на об’єкті “Хімзавод-7” у промзоні, куди ти проникала під час операції “Цербер” у 2017-му. Ти знаєш ту місцевість. Ти знаєш їхню тактику. Без тебе ймовірність евакуації — 19%.
— З тобою? — знову пауза. — 68%.
Вона подумала про батька. Його хороші дні ставали все рідшими. Лікарі скоротили прогноз до трьох місяців, може, чотирьох. Кожна мить із ним була на вагу золота.
Але троє хлопців… Чиїсь сини, чоловіки. Люди, які служили, жертвували, які заслуговували повернутися додому.
— Скільки часу на роздуми?
— Виліт через чотири години. Тільки добровольці. Твій вибір, капітане.
Вона завершила дзвінок і стояла в темному кабінеті довгу хвилину. Через вікно вона бачила вогні бази, плац, де отримала вибачення, корпуси, де виховувала нове покоління.
Її телефон знову завібрував. СМС від доглядальниці батька:
Ваш батько кличе вас. У нього гарний вечір. Пам’ятає все.
Вона дивилася на два повідомлення — поклик війни і поклик сім’ї. Неможливий вибір між обов’язком і любов’ю.
Олена набрала повідомлення “Центру”:
Відмова від участі в операції. Але я можу надати тактичний брифінг по об’єкту, оновлені розвіддані з моєї операції 2017 року і рекомендувати двох операторів з мого поточного курсу, які здатні виконати профіль місії. Доступна для консультації негайно.
Відповідь надійшла через 30 секунд:
Зрозуміло. Координати для захищеного зв’язку надіслано. Дякуємо, Мара. Твоя інформація врятує життя.
Вона заблокувала телефон і вийшла з кабінету. У коридорі її чекав сержант Степовий, ніби знав, що вона затримається.
— Все гаразд, пані капітан?
— Так, Миколо. Все добре. Я їду в госпіталь до батька. Ці моменти важливіші за все інше.
— Сержанте, можна запитання? Тієї ночі під Дебальцевим, коли “Тіні” витягли вас… що ви з цього винесли?
Він замислився.