Власенко повернувся до Олени.
— Капітане, я приношу вам свої щирі вибачення. Моя поведінка була неприпустимою. Я шкодую.
Він відійшов від мікрофона. Капітан Бойко вийшла вперед.
— Капітане Коваль… — її голос лунав над плацом. — Я роками боролася за те, щоб мене визнали як жінку-офіцера. Я терпіла дискримінацію. І вчора я зробила те саме з іншою жінкою. Мені соромно. Вибачте.
Вона віддала честь. Олена відповіла чітким військовим вітанням. Генерал Марченко зайняв трибуну.
— Цей центр засвоїть урок. Ми ніколи знову не будемо оцінювати людину за її посадою. Кожен — від кухаря до снайпера — важливий для нашої перемоги.
Він жестом запросив Олену до мікрофона.
— Капітан Коваль погодилася обійняти посаду старшого інструктора з тактичної підготовки. Вона працюватиме з нашими найкращими групами. Ті з вас, хто потрапить на її курс, вважайте це честю і найважчим випробуванням у вашому житті.
Оплески почалися десь у задніх рядах — серед сержантського складу, тих, хто бував у “замісах”. За мить аплодував увесь плац.
Три тижні по тому Олена стояла в залі для тактичних занять перед групою з 20 найкращих кандидатів у спецприз. Вони дивилися на неї із сумішшю благоговіння та страху. Вона була легендою. Мара. Жінка, яка вижила там, де інші ламалися.
— Забудьте все, що ви чули про мене, — сказав вона їм. — Це не має значення. Має значення лише те, чого ви навчитеся в цій кімнаті.
— Я тут не для того, щоб розповідати байки. Я тут, щоб навчити вас виживати, коли все йде шкереберть. Бо воно піде. Плани ламаються, рації сідають, допомога не приходить. І коли це станеться, єдине, що стоятиме між вами та “вантажем 200” — це ваші навички.
Вона пройшлася перед строєм.
— Реальний бій — це не кіно. Це хаос, страх і бруд.
Сержант Морозов (“Студент”), який тепер був у її групі, підняв руку.
— Пані капітан, дозвольте запитання? Як ви вижили ті 47 днів у “сірій зоні”?
Вона подивилася на нього.
— Я розповім, але не як історію героїзму, а як урок підготовки.
Вона увімкнула проектор. На екрані з’явилася карта сектора “М” (Маріупольський напрямок), серпень 2019 року.
— Операція “Степовий вітер”. Моя група потрапила в засідку ДРГ противника. Троє загиблих одразу, двоє поранених, яких евакуювали. Я залишилася відрізаною. У мене було два вибори: здатися або виживати. Я вибрала друге.
Її голос був спокійним.
— Я рухалася тільки вночі. Вдень ховалася в покинутих шахтах та підвалах зруйнованих сіл. Я їла те, що давала земля: дикі яблука, коріння рогозу, навіть комах. Втратила 14 кілограмів. Тричі ледь не наштовхнулася на патрулі бойовиків. Уникла їх, бо вивчила їхні графіки. Знання врятувало мені життя.
У класі панувала мертва тиша.
— На третьому тижні у мене почалося зараження від осколкового поранення. Антибіотиків не було. Я використовувала прополіс із дикого вулика та подорожник. Стара народна медицина. Це спрацювало.
— На 47-й день я вийшла до блокпоста нашої морської піхоти. Вони ледь не підстрелили мене, бо я виглядала як привид.
Вона подивилася на Морозова.
— Я вижила завдяки трьом речам. Перше: я ніколи не переставала думати. Паніка вбиває. Друге: я використовувала кожну навичку, навіть найменшу. Третє: у мене була причина жити. Мій батько. Сім’ї моїх побратимів. Я мала повернутися.
Вона вимкнула екран.
— Це ваш урок на сьогодні. Знайдіть свою причину боротися, перш ніж виїдете на “нуль”. Тримайтеся за неї, коли стане темно. Нехай вона веде вас додому.