— Поки що. Поранений, але тримає оборону в підвалах “Монастиря” з критично важливими розвідданими. Бойовики знають, що він там. Вони підганяють важку техніку, щоб викурити його. У нас 48 годин.
— Ви кажете мені, що мій студент у пастці, і ви хочете, щоб я витягла його маршрутом, який знаю тільки я.
— Так, капітане.
Вона заплющила очі. Бачила обличчя Пархоменка в день випуску. Його гордість.
— Якщо я зроблю це… я хочу гарантій. Одна місія. Я витягую Пархоменка, і моя служба закінчується назавжди.
— Маєш моє слово офіцера. І наказ у письмовому вигляді.
— Я хочу вибрати команду. Я не працюю з тими, кого не знаю.
— Кого ти хочеш?
— Морозов. Степовий. І ще двоє з моїх курсантів.
— Морозов “зелений”.
— Він готовий. Я його вчила.
— Згода. Збір на аеродромі “Чайка” о 06:00.
Олена поклала слухавку. Остання місія. Останній борг.
Вона пішла до шафи. У глибині, за цивільним одягом, лежала стара сумка. Вона відкрила її. Там лежало її спорядження, розвантаження, стара, потерта, але надійна форма.
Вона торкнулася старого шеврона спецпідрозділу “Тіні”. Батько казав: Справжні воїни знають, коли битися.
Час прийшов.
— Брифінг за п’ять хвилин! — пролунав голос генерала Ткаченка, перекриваючи гул турбін на військовому секторі аеродрому “Бориспіль”.
Олена стояла біля розкладеної на капоті “Хаммера” карти. Поруч із нею — її команда. Сержант Степовий (“Батя”) перевіряв спорядження з методичністю ветерана. Морозов (“Студент”) нервово поправляв розвантажувальний жилет.
До них приєдналися ще двоє: старший солдат Кравчук (позивний “Хімік”) і сержант поліції особливого призначення “КОРД” у відрядженні, позивний “Швед”, який проходив у Олени стажування.
— Ситуація наступна, — Олена тицьнула пальцем у карту, де звивалася річка Сіверський Донець. — Об’єкт “Монастир”. Старий радянський санаторій на крейдяній скелі. Висота урвища — 85 метрів.
— Противник контролює периметр зверху і підходи з боку лісу. Єдиний шлях, який вони не моніторять — це прямовисна стіна з боку річки. Вони вважають її непрохідною.
— І правильно вважають, — пробурмотів Степовий, дивлячись на топографічні дані. — Це ж крейда. Вона кришиться. Опора ненадійна.
— Тому ми йдемо вночі, без страховки на критичних ділянках, — жорстко сказала Олена. — Пархоменко заблокований у підвальному приміщенні колишньої котельні. Він поранений у ногу, пересуватися самостійно майже не може.
— Наше завдання: піднятися, проникнути через вентиляційну шахту, забрати “вантаж” і спуститися тим самим шляхом до евакуаційного човна. Час на виконання: 3 години темряви. Якщо не встигнемо до світанку — ми трупи. Запитання?
Морозов підняв руку.
— Пані капітан… чому ви вибрали мене? Я ж “зелений”.
Вона подивилася йому в очі.
— Тому що я бачила, як ти 12 разів провалив штурм будівлі на тренуванні. І кожного разу ти вставав, аналізував помилки і йшов знову. Мені не потрібні супергерої. Мені потрібні ті, хто не здається, коли все йде шкереберть. А воно піде.
— Зрозумів. Дякую.
— По машинах!
Політ на гелікоптері Мі-8 на гранично малій висоті зайняв годину. Вони висадилися за п’ять кілометрів від цілі, рухаючись через “сіру зону” в повній тиші. Прилади нічного бачення перетворювали світ на зелені відтінки примарної реальності.
О 02:15 вони стояли біля підніжжя скелі. Біла крейда тьмяно світилася в зоряному світлі. Річка шуміла поруч, приховуючи звуки їхніх кроків.
— Я йду перша, вішаю перила, — прошепотіла Олена в гарнітуру. — Інтервал руху — 10 метрів. Не дихати.
Вона почала підйом. Пальці намацували виступи в м’якому камені. Кожен рух був розрахований. Вона не лазила по скелях більше року, але м’язова пам’ять — страшна сила. Тіло згадало все: баланс, розподіл ваги, контроль дихання.
На висоті 40 метрів сталося те, чого боявся Степовий. Камінь під лівою ногою “Шведа” розкришився. Він зірвався, пролетівши три метри, перш ніж страхувальний трос ривком зупинив його. Звук удару тіла об скелю здався їм громом серед ночі.
Тиша. Всі завмерли, втиснувшись у стіну, очікуючи черги з кулемета зверху. Хвилина. Друга. Лише шум вітру.
— Пронесло, — видихнула Олена. — Продовжуємо рух. Акуратно.
О 03:40 вони дісталися вентиляційного виходу. Це була вузька щілина, закрита іржавою решіткою. Олена дістала кусачки, безшумно перекусила метал.
— Далі я сама, — скомандувала вона. — Шахта занадто вузька для вас у броні. Я пролізу, відкрию службовий вхід зсередини. Тримайте периметр.
Вона зняла бронежилет, залишившись лише в розвантаженні, і пірнула в темну горловину. Бетонні стіни тиснули на плечі. Повітря було спертим, пахло пліснявою і мастилом. Вона повзла, здираючи лікті, відчуваючи, як паніка клаустрофобії підступає до горла.
Квадратне дихання. Вдих-затримка-видих. Ти — вода. Ти просочишся.
Через нескінченні десять хвилин вона випала в коридор підвалу. Тихо, як кішка. Перевірила пістолет “Форт” із глушником. Вона знайшла Пархоменка в дальній кімнаті.
Він сидів, притулившись до стіни, тримаючи автомат, спрямований на двері. Його обличчя було сірим від крововтрати, нога перетягнута турнікетом. Коли двері відчинилися, він ледь не натиснув на гачок.
— Свої! — прошипіла Олена, показуючи умовний знак рукою.
Очі Пархоменка розширилися.