— Мара? — він хрипів. — Ви? Я думав, у мене галюцинації.
— Вставай, лейтенанте. Таксі подано.
— Ви прийшли… Ви реально прийшли. Я ж казав їм…
Вона підхопила його під плече.
— Менше слів. Де флешка?
Він поплескав по нагрудній кишені.
— Тут. Карти мінних полів, схеми розташування артилерії ворога. Ціна — дванадцять життів.
— Тепер тринадцять, якщо не поквапимося.
Вони дісталися виходу, де чекала група. Степовий і Морозов підхопили пораненого.
— Спуск буде веселішим, — попередила Олена. — Часу на акуратність немає. В’яжемо “гальмівний вузол” і спускаємо його як мішок.
Але війна має свої плани. Коли вони почали спуск, над головою пролунав гавкіт собаки. Потім крик: “Там кто-то єсть! Вниз, к рєкє!”
Промінь потужного ліхтаря розрізав темряву, вихопивши їхні фігури на білій стіні.
— Контакт! — закричав “Швед”.
Зверху вдарив кулемет. Кулі почали вибивати фонтанчики крейдяного пилу навколо них.
— Швидкий спуск! — скомандувала Олена. — Стрибками! Я прикриваю!
Вона зафіксувала ногу в петлі троса, повисла вниз головою, як павук, і відкрила вогонь із автомата по спалахах зверху. Це було божевілля. Стріляти висячи на мотузці, поки навколо свистять кулі. Але вона влучала. Кулемет захлинувся.
Група торкнулася землі.
— До човна! Бігом!
Вони бігли берегом. Пархоменка тягли на собі Степовий і Кравчук. Олена і Морозов відстрілювалися, прикриваючи відхід. З боку лісу вже вибігали фігури бойовиків.
— Морозов, гранату! Дими!
Густий сірий дим затягнув берег. Вони впали в жорстко-корпусний надувний човен, який чекав у очереті. Мотори заревлі. Човен рвонув проти течії, розсікаючи чорну воду.
Олена лежала на дні човна, дивлячись у небо. Поруч важко дихав Пархоменко.
— Дякую… — прошепотів він.
Вона стиснула його плече.
— Ти б зробив те саме.
На базі їх зустрічали як героїв, хоча ніхто, крім вузького кола, не знав, що сталося. Медики забрали Пархоменка. Олена, брудна, в крейдяному пилу, із закривавленими ліктями, зайшла до намету штабу.
Генерал Ткаченко чекав на неї. На столі лежали папери.
— Місія виконана. Втрат немає. Розвіддані, які ви дістали… вони безцінні, капітане. Це врятує сотні наших хлопців на передку.
Він простягнув їй папку.
— Як і обіцяли. Наказ про звільнення з лав ЗСУ у зв’язку із закінченням контракту особливого періоду. Ви вільні, Олено.
Вона взяла ручку. Рука трохи тремтіла — адреналін відходив. Вона підписала.
— Ще одне, — генерал дістав з сейфа оксамитову коробочку. — Указ Президента ще не підписано, але подання вже пішло. Звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка”. Таємним указом.
Олена подивилася на коробочку. Потім на генерала.
— Ні, пане генерале.
— Що “ні”?
— Я не прийму це.
— Це найвища нагорода держави! Ти її заслужила десять разів!
— Пане генерале, моя група ризикувала так само. Пархоменко стікав кров’ю три доби, але не здався. Якщо нагороджувати — то їх. А мені…
Вона торкнулася кишені, де лежало фото батька.
— Мені достатньо того, що я виконала свою обіцянку. Справжні воїни не шукають слави. Вони роблять роботу і йдуть додому.
Ткаченко довго дивився на неї. Потім повільно закрив коробочку.
— Твій батько виховав унікальну людину. З повагою, Мара.
— Честь маю.
ЕПІЛОГ
Два тижні по тому.
Олена сиділа на балконі своєї квартири в Києві. Осінь вступала у свої права, листя каштанів ставало золотим.
Вона пила каву з улюбленої чашки батька. Телефон завібрував. Повідомлення від Пархоменка:
“Лікарі кажуть, буду бігати. Дякую за життя, Олено Андріївно. Студенти запитують, коли повернеться їхній улюблений тиран-інструктор?”
Вона усміхнулася.
“Тиран у відпустці. Але, може, загляну на екзамен. Не розслабляйтеся.”
Повідомлення від Морозова:
“Бачив сьогодні новини. Якийсь політик вихвалявся, що це його люди дістали розвіддані. Смішно. Ми то знаємо правду.”
Олена відклала телефон.
Вона подивилася на вечірнє місто. Мирне життя вирувало внизу. Люди поспішали додому, сміялися, сварилися, любили. Вони не знали, що десь на сході, у темряві, на мокрих скелях чи в холодних окопах, є люди, які тримають небо над їхніми головами.
Люди, імена яких ніхто не знає. Люди, які носять позивні замість прізвищ. Тіні.
Олена зробила ковток кави. Вона більше не була Марою. Вона була Оленою Коваль. Дочкою, наставником, жінкою, яка вибрала життя.
Вона згадала слова батька: “Це не відступ. Це перемога.”
Вона глибоко вдихнула прохолодне повітря. Війна триватиме. Але сьогодні, у цю мить, вона була вільною.
Вона жила.