Вона була маніакальною. Слова вилітали з її рота занадто швидко, занадто голосно і різко. Вона намагалася переконати в цьому не мене, а саму себе.
— Ти щаслива, Світлано? — тихо запитала я.
Це просте запитання, здавалося, викликало коротке замикання в її істеричному монолозі. Вона закліпала нарощеними віями.
— Звісно, я щаслива! Я переможниця!
— Це ніколи не було змаганням.
— Це завжди було змаганням! — просичала вона, наближаючись до мого обличчя. — І я забрала головний приз. Я отримала статус. Я отримала гроші. Я отримала чоловіка.
У цю мить ручка дверей м’яко клацнула.
— Віко? — глибокий, оксамитовий голос Захара заповнив тісний простір кімнати. Він зробив крок всередину, його широкі плечі практично перекрили дверний отвір. Він перевів погляд із розчервонілого, перекошеного обличчя Світлани на мене. — Усе гаразд?
Світлана гидливо наморщила ніс.
— А це ще хто такий? Твій особистий водій?
Я посміхнулася. Це була перша щира, справжня посмішка, яку я відчула на своєму обличчі за останні кілька важких тижнів.
— Світлано, — сказала я рівно, — я б хотіла познайомити тебе з моїм чоловіком.
У моєї сестри в прямому сенсі цього слова відвисла щелепа.
— Чоловіком?
Максим з’явився в коридорі позаду Захара, нервово шукаючи свою дружину. Він зазирнув до кімнати. Коли його очі натрапили на Захара, вся кров миттєво відлила від його обличчя з такою швидкістю, що я подумала, ніби він зараз знепритомніє прямо на килим.
— Войтюк? — здавлено хрипнув Максим, ніби йому раптом забракло повітря.
Захар повільно обернувся. Він не посміхався. Він подивився на Максима тим холодним, хижим поглядом акули, яка щойно помітила у воді пораненого тюленя.
— Вербицький, — вимовив Захар. Його тон був абсолютно професійним, але в самих складах цього прізвища ховалося гостре лезо бритви. — Давненько не бачилися. Здається, з часів тієї історії з «ІнноТех».
Максим важко ковтнув, його кадик нервово смикнувся. Він виглядав так, ніби мріяв провалитися крізь землю просто зараз.
— Ви… ви знайомі?
— Вікторія — моя дружина, — сказав Захар, роблячи крок до мене і по-хазяйськи, міцно обіймаючи мене за талію. Цей жест був власницьким, захисним і неймовірно надійним. — Ми одружені вже два роки.
Світлана розгублено переводила погляд з одного чоловіка на іншого, інтуїтивно відчуваючи розстановку сил і динаміку влади, якої вона зовсім не розуміла.
— Максиме? Ти його знаєш?
— Ми перетиналися по бізнесу, — пробурмотів Максим, гачкоподібним рухом витираючи холодний піт над верхньою губою. — Інвестиційний фонд Войтюка.
— Почекай, — очі Світлани різко розширилися, коли до неї дійшло. — Фонд Войтюка? Ті самі, що минулого місяця повністю викупили той новий скляний бізнес-центр на Печерську?
— Саме ми, — неймовірно гладко і спокійно відповів Захар. — Віці дуже сподобався панорамний краєвид на Дніпро з верхнього поверху.
Тиша, що запанувала після цих слів, була важкою і густою, як свинець. Світлана подивилася на свого чоловіка, потім на Захара, і нарешті — на мене. Та красива казочка, яку вона роками вибудовувала у своїй голові — що я залишилася самотньою, нещасною старою дівою, яка животіє в провінції, — розсипалася на порох за лічені секунди.
— Нам час повертатися, — сказав Захар мені, відкидаючи їхню присутність так, ніби вони були просто порожнім місцем. — Церемонія прощання починається.
Він обережно вивів мене з кімнати, залишивши їх удвох стояти в цьому тісному, пропахлому нафталіном просторі. Відходячи, я чітко почула злісне шипіння Світлани: «Чому ти не сказав мені, що він — той самий Войтюк?!» і відчайдушний, жалюгідний шепіт Максима: «Закрий рота, Свєто. Просто закрий рота».
Сама панахида пройшла як у тумані. Я виголосила прощальну промову. Я говорила про мамин улюблений сад, про її фірмові недільні пироги, про її незламну віру в те, що кожна людина заслуговує на другий шанс. Я жодного разу не подивилася в бік Світлани.
Коли настала її черга, вона невпевнено піднялася до мікрофона. Вона виглядала розгубленою. Вона почала читати з аркуша паперу, її голос сильно тремтів.
— Мама завжди любила… нас обох, — затнулася вона.
А потім раптом замовкла. Вона подивилася на натовп людей, і її ідеальне обличчя болісно скривилося. Вона не змогла закінчити, просто розридалася в голос і втекла з-за трибуни.
Максим навіть не поворухнувся, щоб її втішити. Він сидів у першому ряду, порожнім поглядом втупившись у свої дорогі туфлі, виглядаючи як підсудний, що чекає на оголошення суворого вироку.
Саме я піднялася зі свого місця. Я підійшла туди, де вона істерично схлипувала біля бокового виходу з ритуального залу. Я мовчки поклала руку їй на спину.
— Дихай, — сказала я, мимоволі повторюючи слова Захара тієї ночі у Львові. — Просто дихай.