Воронов довго дивився йому в очі, вивчаючи цього незламного чоловіка.
— Ти погрожуєш його вбити.
— Я обіцяю захистити свою сім’ю. Будь-якими методами, які будуть необхідні.
Вперше за всю розмову в очах кримінального авторитета майнуло щось схоже на щиру повагу.
— Знаєш, Ковалю, в іншому житті ти став би відмінним бійцем для моєї структури. Ціни б тобі не було.
— В іншому житті, — відрізав Сергій, підводячись, — ви б заробляли на хліб чесною працею.
Він зробив крок, щоб піти, але на секунду зупинився.
— А, і ще одне, Воронов. Передайте Петру Шаповалу, що його кар’єрі офіційно кінець. ДБР уже все знає про його долю у ваших складах. Завтра вранці за ним прийдуть.
Сергій вийшов із пабу “Берлога”, відчуваючи на своїй спині важкі, пропалені ненавистю погляди. Він щойно намалював на собі величезну мішень, але водночас розставив усі крапки над «і».
Угруповання Воронова могло здатися або прийняти бій. Але в будь-якому разі їхній час вийшов. Єдине питання полягало в тому, який шлях вони оберуть цієї ночі?
Відповідь надійшла о другій ночі. Сергій перебував у своєму готельному номері, Тимко мирно спав на сусідньому ліжку, коли голос Влада несподівано прорізався крізь тишу в рації.
— Кілька автомобілів швидко наближаються до нашої позиції. Щонайменше вісім осіб. Усі озброєні.
Сергій почав діяти ще до того, як Влад закінчив речення. Він обережно, але швидко підхопив Тимка на руки. Хлопчик здригнувся і прокинувся, кліпаючи заспаними очима. Сергій переніс його до суміжного номера, де на варті стояв Віктор.
— Забирай його, — глухо наказав Сергій. — Вези на безпечну квартиру до Гриші. Негайно.
— Тату? — голос Тимка був тоненьким і переляканим.
— Усе добре, синку. Дядько Віктор відвезе тебе в безпечне місце. Я дуже скоро приїду.
Віктор не ставив зайвих запитань. Загорнувши малого в теплу ковдру, він безшумно зник через чорний хід, швидко рухаючись до підготовленого саме для такого сценарію позашляховика. Сергій повернувся до решти команди.
— Вони йдуть напролом, — сказав він, перевіряючи спорядження. — Феліксе, Богдане, Ілля — ми тримаємо їх тут.
— Але працюємо чисто. Жодних летальних пострілів, хіба що не залишиться іншого вибору. Ці покидьки мають постати перед судом.
— Ти в цьому впевнений? — похмуро запитав Богдан. — Бо вони явно приїхали не просто поговорити.
— Я впевнений. Ми солдати, а не кати.
Напад розпочався через три хвилини. Два мікроавтобуси різко загальмували на парковці готелю, випльовуючи з себе озброєних бойовиків.
Вони не намагалися діяти тихо. Їхньою метою було залякати, надіслати криваве послання. Але Сергій витратив останні два дні на перетворення цього місця на справжню фортецю.
Влад підключився до електрощитової та систем безпеки готелю. Команда знала про кожен крок нападників ще до того, як ті вийшли з машин.
— Гасимо світло, — скомандував Влад зі своєї позиції на третьому поверсі.
У ту ж мить усі ліхтарі на парковці та світло в номерах згасли, зануривши територію в непроглядну темряву. Нападники розгублено завмерли, раптом ставши абсолютно сліпими. Натомість Сергій та його бійці, опустивши на очі прилади нічного бачення, рухалися як привиди. Вони робили це сотні разів у зоні бойових дій: ближній бій в умовах міської забудови, швидка і безшумна нейтралізація цілей.
Сергій «вимкнув» першого бойовика з жорстокою ефективністю — зробив різку підсічку і наніс точний, дозований удар у скроню. Чоловік важко впав, знепритомнівши ще до того, як його тіло торкнулося асфальту. Фелікс “поклав” ще двох, рухаючись із плинною грацією професійного майстра рукопашного бою.
Пролунали перші хаотичні постріли. Бандити стріляли наосліп, їхні кулі шматували стіни готелю та порожні автомобілі. Сергій ковзав крізь цей хаос, перехопив руку чергового нападника зі зброєю і, використавши його ж інерцію, з силою впечатав у капот припаркованої машини.
— СБУ! ДБР! Зброю на землю! Працює спецназ!