— Він сказав, що якщо я піду від нього або звернуся в поліцію, його люди зроблять боляче Тимкові. І мені.
— Я бачила, що вони зробили з жінкою, яка намагалася свідчити проти його брата Руслана. Вона просто зникла, Сергію.
— Її машину знайшли спаленою в лісосмузі через два місяці. А її — ні.
— Як давно він підіймає руку на Тимка?
— Три місяці. Почалося з криків, потім він почав його штовхати. Минулого тижня він… — Вона не змогла закінчити фразу, захлинаючись від сліз.
Сергій відчув руку Фелікса на своєму плечі. Побратим мовчки підтримував його, допомагаючи тримати себе в руках. Коли Сергій заговорив, його голос був спокійним, майже лагідним:
— Томо, мені потрібно, щоб ти мені довірилася. Ти можеш забрати Тимка зі школи раніше? Скажи, що це сімейна необхідність.
— Артур дізнається. Його люди постійно стежать за нами.
— Нехай стежать. О котрій Тимко зазвичай закінчує уроки?
— О третій годині.
— Де зараз Артур?
— Поїхав ще вранці. Сказав, що має справи. — Вона подивилася на Сергія з відчайдушною надією. — Ти справді зможеш витягти нас із цього пекла?
— Я вчиню інакше, — відповів Сергій. — Я зроблю так, що вони більше ніколи нікому не зможуть нашкодити.
Коли Тома повернулася в будинок, Сергій зі своєю групою повернулися до машин. Влад уже вивів зображення з дрона на екран свого захищеного ноутбука.
— Є дещо цікаве, — сказав Влад. — У промзоні на околиці міста є великі склади. Там серйозний рух: заїжджають і виїжджають мікроавтобуси. Наші друзі з чорного «Крузака» щойно виходили з ними на радіозв’язок.
— Схема Воронова? — уточнив Фелікс.
— Схоже на те. Але це ще не все. Я пробив реєстри нерухомості.
— Склад належить компанії-пустушці. Я копнув глибше і вгадайте, хто там фігурує прихованим бенефіціаром?
— Тільки не кажи, що начальник поліції, — пробурмотів Віктор.
— Не він особисто. Кінцевий власник захований за дівочим прізвищем дружини Шаповала та ще трьома підставними ТОВками. Але слід чіткий.
Сергій повільно кивнув, перетравлюючи інформацію.
— Отже, ми маємо справу з організованим злочинним угрупованням, яке кришує місцева поліція. Вони думають, що для них немає закону.
— Який план? — запитав Богдан.
Сергій подивився на свою команду — на чоловіків, які стільки разів йшли за ним у справжнє пекло і поверталися живими.
— Спочатку їдемо до школи. Забираємо Тимка в безпечне місце. А потім починаємо розбирати їхню імперію на гвинтики. Крок за кроком.
— Робимо це розумно: фіксуємо кожен доказ, кожну зустріч. Збираємо залізобетонну справу. А коли вони прийдуть за нами — а вони обов’язково прийдуть, — ми зустрінемо їх як належить.
— А якщо вони не залишать нам вибору? — тихо запитав Віктор.
Очі Сергія стали холодними, як січневий лід.
— Тоді ми вирішимо це питання так, як звикли вирішувати його на фронті.
Обухівський ліцей був великою цегляною будівлею, оточеною спортивними майданчиками та акуратно підстриженими кущами. Сергій зайшов до головного корпусу близько другої години дня. Він був сам, одягнений у звичайний цивільний одяг: джинси, флісова кофта і куртка. З вигляду — звичайний батько, який прийшов за сином.
— Чим можу допомогти? — запитала секретарка, приємна жінка років п’ятдесяти.
— Я Сергій Коваль. Батько Тимофія Коваля. Мені потрібно забрати його раніше. Сімейні обставини.
Пальці жінки швидко забігали по клавіатурі.
— Мені потрібен ваш паспорт, і я маю перевірити, чи є ви в списку осіб, яким дозволено забирати дитину.