Сергій простягнув свої документи. Секретарка уважно подивилася на них, потім на екран монітора, і стурбовано насупилася.
— Мені дуже шкода, пане Коваль, але вас немає в списку. Забирати Тимка може лише його мама та… — вона зам’ялася, ніяковіючи, — та пан Барабаш.
— Я його рідний батько. Ми маємо спільну опіку за рішенням суду.
— Я все розумію, але ми маємо дотримуватися інструкцій. Якщо мама Тимофія зателефонує і підтвердить…
Сергій злегка нахилився над столом. Його голос звучав тихо, але в ньому бриніла така сталь, що жінка мимоволі відсахнулася.
— Пані, вчора мій син зателефонував мені і сказав, що з нього знущаються. Я приїхав з передової, щоб захистити свою дитину. Ви можете викликати поліцію, якщо хочете — я навіть буду вам за це вдячний, — але я не вийду з цієї будівлі без свого сина.
Обличчя секретарки зблідло. Вона сама бачила ті страшні синці на руках Тимка.
Вона особисто повідомляла про це до Служби у справах дітей два тижні тому. Але нічого не сталося. Їй просто відписали, що “ситуація з’ясовується”.
— Дозвольте, я покличу директорку, — ледь чутно сказала вона.
Директорка, Жанна Андріївна, була суворою жінкою, яка віддала освіті майже сорок років свого життя. Вона уважно вислухала Сергія, перевірила його військовий квиток та паспорт, які підтверджували його особу, і прийняла рішення.
— Я віддам вам Тимофія, — сказала вона твердо. — Але я також прямо зараз телефоную до ювенальної превенції та соціальних служб. Ця ситуація зайшла надто далеко, щоб і далі мовчати.
— Я б і не чекав від вас іншого, — кивнув Сергій. — Дякую.
Через двадцять хвилин Тимко вийшов зі свого класу. Побачивши батька в коридорі, він завмер на секунду, а потім кинувся до нього з усіх ніг. Сергій підхопив сина на руки, міцно притиснув до себе і відчув, як маленьке тільце б’є велика дрож.
— Ти приїхав… — прошепотів хлопчик у батькове плече.
— Завжди, синку. Я завжди приїду.
Коли вони йшли до позашляховика, де на них чекав Фелікс, Сергій непомітно оглянув сина. Під задертим рукавом куртки жовтів старий синець. Лють знову спалахнула в грудях Сергія, але він зберіг абсолютно спокійний голос.
— Тепер ти в безпеці, — сказав він Тимкові. — Більше ніхто і ніколи тебе не скривдить.
Вони поїхали до заміського готельного комплексу на трасі, який Влад забронював заздалегідь. Команда зняла чотири суміжні номери на відшибі, перетворивши їх на імпровізований оперативний штаб. Гриша вже підвіз туди додаткове обладнання, засоби безпечного зв’язку та продукти, яких вистачило б на тиждень автономного перебування.
Тимко сидів на одному з ліжок і з апетитом їв піцу, поки Віктор показував йому на телефоні фотографії своїх доньок і розповідав смішні історії. Сергій тим часом вийшов на балкон разом із Владом та Богданом.
— Шаповал щойно отримав дзвінок зі школи, — доповів Влад, який перехоплював частоти місцевої поліції. — Він відправляє патруль до будинку Томи.
— Добре, — кивнув Сергій. — Нехай роблять свою роботу. Ми тримаємося в тіні, але я хочу мати повну картину по тому складу сьогодні вночі. Повне візуальне спостереження. Хто приїжджає, хто їде, що вони вантажать.
Тієї ночі Сергій і Фелікс особисто вирушили на розвідку. Склади Воронова розташовувалися в кінці глухої вулиці, оточені високим парканом з колючим дротом. Підходи контролювалися камерами, але це були дешеві комерційні моделі, які легко обійти, знаючи “сліпі зони”.
Вони рухалися в темряві безшумно, немов тіні, використовуючи навички, відпрацьовані до автоматизму за роки нічних операцій. Зайнявши високу точку за п’ятдесят метрів від периметра, вони почали спостереження через тепловізори.
— Бачу шістьох людей всередині, — прошепотів Фелікс. — Активний рух біля вантажної рампи. Схоже, пакують велику партію.
— Чорний товар, — підтвердив Сергій. — Готують відправку.
Поки вони спостерігали, на територію заїхали три автомобілі: преміальний позашляховик “Мерседес”, седан “Лексус” і старий пошарпаний пікап. З машин вийшли люди, серед яких Сергій одразу впізнав по фотографіях Руслана та Жеку Барабашів. А потім з “Мерседеса” неквапливо вийшов сам Артур.
Сергій ретельно вивчав його досьє, але побачити цього чоловіка наживо було зовсім іншим. Артур був високим, кремезним, з гладко зачесаним волоссям і в дорогому одязі. Він рухався з нахабністю людини, яка ніколи в житті не відповідала за свої вчинки. Це був той самий мерзотник, який підняв руку на його сина.
— Спокійно, командире, — ледь чутно прошепотів Фелікс, відчувши, як Сергій напружився мов струна.