Сергій посміхнувся, але в цій усмішці не було ні краплі тепла.
— Тоді ми поговоримо. І я зроблю так, щоб кожне його слово було записане і долучене до багатотомної кримінальної справи.
Паб “Берлога” смердів перегаром, прогірклим пивом та в’їдливим сигаретним димом, який в’ївся в дерев’яні панелі ще з дев’яностих. Сергій зайшов усередину рівно о 20:00. Він був одягнений у джинси, чорну футболку та легку куртку.
Він розумів, що його вже “сканують” очима на наявність зброї. Воронов не став би ризикувати, тому Сергій залишив свій табельний пістолет у машині. Зброя йому зараз була не потрібна. Це була битва іншого формату.
Валентин Воронов сидів у напівтемній кабінці в самому кінці залу, оточений чотирма похмурими охоронцями. Це був чоловік за п’ятдесят, худорлявий, з гострими рисами обличчя, акуратною сивиною і надзвичайно холодними очима. На ньому був дорогий італійський костюм, який виглядав абсолютно чужорідно в цій дешевій забігайлівці.
— Сергій Коваль, — сказав Воронов, вказуючи рукою на шкіряний диван навпроти себе. — Дякую, що прийшли.
Сергій спокійно сів за стіл. Ілля сидів за три столики від них, схилившись над келихом пива — ідеальний образ самотнього випивохи. Сергій швидше інтуїтивно відчував, ніж бачив, що Фелікс і Богдан вже на позиціях зовні, тримаючи весь периметр під контролем.
— Облишмо ввічливість, — різко сказав Сергій. — Ви хотіли зустрітися. Я тут.
Воронов ледь помітно, куточками губ, посміхнувся.
— Прямолінійно. По-армійськи. Я це ціную. Тоді буду теж прямим.
— Ви створюєте проблеми для моєї структури. Інцидент у школі, літаючі дрони над об’єктами, столичні слідчі, які раптом почали нишпорити містом. Це має негайно припинитися.
— Ваш племінник підняв руку на мого сина. Ось що має припинитися.
— Артур буває запальним. Я з ним розберуся, по-сімейному.
— Цього замало.
Посмішка Воронова розчинилася в напівтемряві.
— Ви, здається, не до кінця розумієте свою ситуацію, Ковалю. Я тримаю під собою три райони області.
— У мене на зарплаті поліція, судді, впливові люди. А ви — просто один чоловік з особистою образою. Як, на вашу думку, це закінчиться?
Сергій подався вперед, спираючись ліктями на стіл.
— Це закінчиться тим, що ви сядете в тюрму. Дуже надовго. Бачите, поки ви будували свою кишенькову імперію і вважали себе царем гори, я збирав докази.
— ДБР вже має всі мої матеріали. СБУ пасе ваші склади.
— А десь через… — він показово глянув на годинник, — десять хвилин на сайті найбільшого новинного порталу країни вийде розгромна стаття. З фотографіями, схемами, геолокаціями та іменами.
Обличчя Воронова скам’яніло.
— Ти береш на понт. Блефуєш.
— Справді? Відкрийте новини на телефоні.
Воронов дістав свій останній iPhone, його пальці швидко забігали по екрану. За секунду він різко зблід, втрачаючи всю свою показову пихатість. Великий розслідувальний матеріал Марини Бойко щойно з’явився в мережі. З детальним описом усієї структури організації “Ворона”, від рядових “торпед” до корумпованого начальника місцевої поліції.
— Ви зробили фатальну помилку, — тихо, карбуючи кожне слово, сказав Сергій. — Ви думали, що недоторканні.
— Ви думали, що можна безкарно калічити дитину, бо її батько десь далеко захищає країну. Але я більше не далеко. І я не зупинюся, поки кожен із вас не опиниться за ґратами.
Охоронці Воронова напружилися, їхні руки одночасно потягнулися під куртки. Сергій навіть не поворухнувся.
— Тільки-но ви дістанете стволи, — спокійно сказав він, — як станете зірками. Владе, покажи їм.
На всіх екранах у пабі — на плазмі над барною стійкою, на моніторі старого грального автомата в кутку — раптом з’явилося одне й те саме зображення: пряма трансляція з камер спостереження. Було чітко видно їхню кабінку і руки бойовиків, що тягнулися по зброю.
Влад зламав усі доступні пристрої в закладі і вивів трансляцію на кілька платформ одночасно. За цим уже спостерігали тисячі людей в інтернеті. Щелепи Воронова міцно стиснулися від безсилої люті.
— Вимкни це негайно.
— Тільки коли ми договоримо, — відрізав Сергій. — Отже, розклад такий. Вашій організації кінець. Спецслужби вже в дорозі.
— Ви можете піти на співпрацю, здати схеми, спільників і, можливо, ще побачите небо не через ґрати до того, як вам виповниться сімдесят.
— Або можете спробувати воювати — і тоді я особисто простежу, щоб вам впаяли максимальний термін за кожною можливою статтею. Вибір за вами.
— А що з Артуром? — запитав Воронов, ковтаючи слину.
— Артур більше нікому і ніколи не зробить боляче. Якщо він хоч на метр наблизиться до мого сина, до Томи, якщо він хоча б подумає про помсту — я його дістану. І я маю на увазі не суд і не слідство. Ви мене чудово зрозуміли?