Кортеж завмер на вкритій густим ранковим туманом Житомирській трасі. Блимання синіх проблискових маячків поліцейського авто тривожно розрізало молочну пелену, відбиваючись на вологому асфальті. Молода лейтенантка патрульної поліції, тримаючи руку на поясі біля кобури, рішуче стала назустріч сержанту Ярославу Гончару. Його парадний однострій Почесної варти ЗСУ яскраво виділявся на тлі сірого ранку.
— Ви блокуєте трасу, пане сержанте, — її голос лунав напружено, але твердо. — Звільніть дорогу, або мені доведеться вас затримати за перешкоджання руху.
Ярослав навіть не кліпнув. Його обличчя залишалося спокійним, а очі були міцно прикуті до синьо-жовтого стяга, яким була вкрита труна в мікроавтобусі позаду нього.
— Це остання дорога старшого солдата Романа Прокопенка, — відповів він. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася криця: — Ми не змінюємо маршрут.
Навколо вже почав збиратися натовп. Хтось із водіїв невдоволено сигналив, інші ж виходили з машин, з цікавістю спостерігаючи за конфліктом. Ніхто з них ще не знав, що воїн у тому катафалку зберіг життя цілій групі побратимів, віддавши своє власне. Але справжній шок був іще попереду, адже полковник, який знав усю засекречену правду про той бій, вже мчав на місце події, щоб розставити все по місцях.
Той осінній ранок на підступах до Києва видався напрочуд важким. Туман ніби чіплявся за пожовклі дерева обабіч Житомирської траси, згладжуючи контури світу і приглушуючи звуки. Колона автомобілів місії “На щиті” рухалася повільно, і їхні двигуни видавали лише низьке гудіння. Кожен у цій колоні відчував вагу втрати, яку неможливо було виміряти жодними словами.
У самому серці цієї траурної процесії їхав спеціальний мікроавтобус. На його відполірованому склі осідали дрібні краплі роси, перетворюючись на холодні сльози. Всередині, під державним прапором, спочивав Роман Прокопенко — старший солдат, який віддав за свою країну найцінніше.
Попереду процесії крокував сержант Ярослав Гончар. Його форма була бездоганною: ідеально випрасувана, білі рукавички сяяли чистотою, а обличчя здавалося висіченим із каменю. Проте під цією залізною армійською дисципліною в його грудях бився нестерпний біль.
Там жила обіцянка, дана під зоряним небом на сході України, — привезти побратима додому з гідністю. Ярослав не зводив очей з прапора, згадуючи заразливий сміх Роми. Цей сміх колись розрядив напругу в перші дні їхнього знайомства у навчальному центрі “Десна”, коли вони були ще зовсім молодими хлопцями.
Роман, завжди прямолінійний і трохи незграбний, якось упустив свою тацю в їдальні, розкидавши їжу по всій підлозі. Вся рота завмерла, очікуючи на неминучий гнів старшини, але Рома лише широко усміхнувся.
— Вибачайте, товариство! — голосно сказав він тоді. — Це я просто тренуюся перед Олімпійськими іграми зі швидкісного харчування.