Цей спогад змусив куточки губ Ярослава ледь помітно здригнутися, але він швидко опанував себе. Таким був Роман — завжди вмів знайти світло навіть у найтемніші моменти. Тепер настала черга Ярослава тримати своє слово і супроводжувати Романа на Берковецьке кладовище головними вулицями столиці.
Колона сповільнила хід біля великого перехрестя, де крізь туман яскраво спалахнули червоні стоп-сигнали машини супроводу. Поперек траси стояв поліцейський “Пріус”, його проблискові маячки мовчки розрізали сіре повітря. Посеред мокрого асфальту стояла молода лейтенантка, жестом наказуючи колоні зупинитися.
На її грудях блиснув поліцейський жетон. Ярослав відчув, як його щелепи міцно стиснулися від напруги, адже цього зовсім не було в їхньому плані. Він підійшов ближче, чітко відбиваючи крок важкими берцями по асфальту.
Лариса зробила крок назустріч, і коли її рація на плечі голосно зашипіла перешкодами, вона чітко промовила:
— Пане сержанте, вам доведеться з’їхати на узбіччя або змінити маршрут. Попереду масштабна ДТП за участю кількох фур, і ця ділянка траси повністю перекрита.
Голос Ярослава залишався рівним, але кожне слово він карбував, як вирок:
— Пані лейтенант, це військова похоронна процесія місії “На щиті”. Ми перевозимо тіло старшого солдата Романа Прокопенка. Наш маршрут пролягає до Києва, на Алею Героїв, і ми продовжимо рух так, як було заплановано.
Очі Лариси звузилися, і вона інстинктивно поклала руку на свій службовий пояс.
— Я все розумію, пане сержанте, і глибоко співчуваю. Але в мене прямий наказ від керівництва — розчистити цю дорогу для швидких та рятувальників. Є зручний об’їзд через Стоянку, ви втратите не більше двадцяти хвилин.
Ярослав навіть не поворухнувся.
— Старший солдат Прокопенко повертається додому головним маршрутом. Ніяких об’їздів по сільських дорогах не буде. Це питання честі, а не логістичної зручності.
На лобі Лариси з’явилася зморшка, а тон став більш різким і офіційним:
— Послухайте, пане сержанте. У мене є своя робота, яку я маю виконувати. Через ту аварію затор розтягнувся на кілометри, і ви зараз тримаєте половину області.
Погляд Ярослава залишався втупленим і зосередженим. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася сила, з якою неможливо було сперечатися:
— Цей воїн віддав своє життя за нашу країну. Він заслужив на те, щоб його зустріли з повагою і провели з гідністю. Ми не повеземо його манівцями, ховаючи від людей, бо так Героїв не шанують.
Рація Лариси знову затріщала, і крізь перешкоди прорвався роздратований голос її командира батальйону:
— Бойко, якого біса там відбувається? Звільни трасу негайно, “швидкі” не можуть проїхати!