Промінь ранкового сонця нарешті пробився крізь туман і освітив синьо-жовтий прапор. Перш ніж Лариса встигла щось сказати, поруч із вереском гальм зупинився чорний позашляховик. З машини вийшов полковник Дмитро Харченко — бойовий офіцер і командир Ярослава та Романа.
Він підійшов ближче, впевнено ступаючи по асфальту:
— Лейтенанте Бойко, ця процесія перебуває під моїм особистим командуванням і військовою юрисдикцією. Вона продовжить рух на Алею Героїв, як і було заплановано.
Лариса випросталася, на її щоках з’явився рум’янець:
— Пане полковнику, у мене наказ від керівництва розчистити трасу…
Харченко підняв руку, зупиняючи її, з суворими, але повними розуміння очима:
— Я поважаю вашу службу, пані офіцер. Але зараз ідеться про обов’язок вищого порядку: старший солдат Прокопенко віддав своє життя за всіх нас, і його остання дорога додому не буде змінена заради розвантаження трафіку.
Він повернувся до Ярослава, і його погляд потеплішав:
— Сержанте Гончар, ти все робиш правильно. Залишайся з ним і продовжуйте рух.
Ярослав коротко кивнув зі щирою вдячністю:
— Слухаюсь, пане полковнику.
Лариса зробила крок назад, розслабивши плечі, і подивилася на людей, які тепер утворювали живий коридор пошани.
— Вибачте, — прошепотіла вона так тихо, що почули лише найближчі. — Я просто… не одразу зрозуміла. Проїжджайте, пане сержанте.
Ярослав зустрівся з нею поглядом і ледь помітно кивнув:
— Дякую вам, пані офіцер.
Кортеж рушив уперед, і натовп розступився в глибокій мовчанці. Коли катафалк проїжджав повз, прапор на ньому ніби засвітився яскравими кольорами на тлі ранкового неба. Тарасик притиснувся до скла машини і прошепотів: “Лети високо, Ромо”.
Дорога до Києва була відкритою, а туман остаточно розсіявся під осіннім сонцем. Ярослав сидів у машині поруч із домовиною і думав: “Ти вдома, братику. З усіма почестями. Ти їдеш додому як Герой”.
На Берковецькому кладовищі, перед входом на Алею Героїв, процесія зупинилася, і високі ковані ворота розчинилися. Бійці Почесної варти ЗСУ зайняли свої позиції з точними рухами, сповненими стриманої скорботи. Ярослав ішов попереду твердим кроком, а домовину несли з максимальною обережністю.
Марія і Тарасик йшли слідом, тримаючись близько одне до одного. Коли процесія зупинилася біля місця поховання, хлопчик несміливо підійшов і дбайливо поклав пластикову модель “Мрії” прямо на кришку домовини.
— Лети високо, Ромо, — сказав він дзвінко і чисто в абсолютній тиші кладовища.
Очі Марії зустрілися з поглядом Ярослава, і вона тихо, але сильно промовила:
— Дякую тобі, Ярославе. Ти дотримав свого слова і привіз його додому як належить.
Ярослав відчув важкий клубок у горлі, але змусив себе триматися:
— Заради Роми, пані Маріє. Заради нього… і заради вас із Тарасиком.
Коли домовину почали опускати, три залпи військового салюту розірвали тишу. Військовий оркестр заграв Державний Гімн України, і його величні ноти торкнулися серця кожного незнайомця з натовпу, що схилив голови в останній шані.
Лариса спостерігала за цією сценою здалеку, спершись на дверцята свого патрульного авто. Вона вирішила, що завтра обов’язково зателефонує брату Сашку, поїде в гості і просто слухатиме його стільки, скільки буде потрібно. Дивлячись, як державний прапор дбайливо передали матері, вона відчула, що щось назавжди змінилося всередині неї.
Того ж вечора Ярослав стояв у почесній варті біля Стіни пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого монастиря. Місяць кидав сріблясте світло на тисячі фотографій, а Ярослав ідеально виконував свій стройовий крок. Кожен його рух тієї ночі був присвячений Ромі і всім воїнам, нагадуючи, що честь, самопожертва і справжнє братерство залишаються вічними.
⚠️ Дисклеймер: Ця історія є художнім твором. Усі імена, персонажі, місця та події є плодом уяви автора або використані у фіктивному контексті. Будь-який збіг з реальними особами (живими чи померлими) або реальними подіями є суто випадковим.