Натовп збільшувався, люди почали перешіптуватися, і цей гомін ставав дедалі гучнішим. Григорій зробив кілька кроків уперед, стукаючи ціпком по асфальту:
— Я воював ще у чотирнадцятому! — несподівано голосно сказав він. — Тоді ми теж втрачали найкращих, і цей хлопчина заслужив набагато більшого, ніж якийсь другорядний об’їзд!
Соломія кивнула, витираючи сльозу, що раптом покотилася по щоці:
— Він має рацію. Це чиясь дитина…
Микола схрестив руки на могутніх грудях і подивився на поліцейську:
— Пропустіть їх, пані командир. Гріх це — Героя в дорозі зупиняти.
У цей момент двері легкового автомобіля відчинилися, і з машини вийшла Марія, тримаючи за руку маленького Тарасика. Її обличчя було сірим від втоми і горя, але в очах світилася материнська гідність.
— Мій син Роман дуже любив цю країну, — її голос тремтів, але вона змусила себе говорити чітко. — Він усе життя мріяв літати, а замість цього віддав життя за своїх друзів. Благаю вас, дозвольте йому цей останній шлях.
Тарасик, міцно притискаючи до грудей пластикову “Мрію”, подивився знизу вгору на поліцейську:
— Він мій герой, — прошепотів хлопчик, і його дитячий голос зірвався.
Лариса відчула, як у неї перехопило подих, і знову подумала про Сашка, про його короткі повідомлення з-під Бахмута. Вона ніколи до кінця не розуміла, через що він пройшов, аж до цієї самої миті.
Рація знову вибухнула шипінням, і командирський голос прорізав тишу:
— Бойко! Я направляю туди додатковий екіпаж. Негайно прибери цю колону з траси!
Вона перевела погляд на Ярослава, на Марію з Тарасиком і на натовп, який стояв мовчки, випромінюючи величезну підтримку. Це були українці, які прийшли віддати шану своєму захиснику. Рука Лариси повільно опустилася від рації.
— Зачекайте, — сказала вона, і її голос уперше здригнувся, ставши м’якшим. — Просто… зачекайте.
У цей час думки Ярослава знову спалахнули спогадом про розбиту дорогу на сході і голос Романа: “Ярік, лягай!”. Він звалив Ярослава на землю за частку секунди до вибуху, а потім, з тонкою цівкою крові на лобі, усміхався: “Я ж казав, що завжди прикрию твою спину”.
А того ж вечора, гріючи руки біля буржуйки, Роман дістав ту саму пластикову “Мрію”:
— Мій малий брат вважає мене героєм. Треба відповідати цьому званню, розумієте? Не можу ж я його підвести.
Тепер, стоячи на Житомирській трасі, Ярослав відчував цей спогад як пульс у скронях, розуміючи, що ця процесія була останнім польотом Романа.
— Пані лейтенант, я дав обіцянку Роману, — голос Ярослава прозвучав настільки щиро і владно, що від нього віяло холодом металу. — Він врятував моє життя. Я швидше дозволю одягнути на себе кайданки, ніж зраджу брата і повезу його якимись хамирями.
Лариса зустрілася з ним поглядом і вперше побачила за його сталевою витримкою непорушне братерство, біль втрати і безмежну любов до друга. Тиша навколо них стала ще глибшою. Григорій повільно підняв тремтячу руку і віддав військове вітання.
Соломія сховала телефон, плачучи, а Микола зробив крок ближче, тихо промовивши:
— Давай, командирко. Зроби те, що підказує совість.