Нотаріус Панасенко спокійним, але напрочуд владним жестом підняв руку, зупиняючи наростаючу бурю. Його рух змусив усіх завмерти, закликаючи до тиші в цьому наелектризованому просторі.
— Прошу заспокоїтися, — рівним тоном вимовив він, уважно дивлячись на розчервоніле обличчя Ігоря. — Заповіт складено абсолютно законно, він завірений мною особисто з дотриманням усіх юридичних норм. Ви, звісно, маєте право оскаржити його в суді, але, як фахівець, попереджаю одразу: ваші шанси мізерні.
Він неквапливо поправив свої масивні окуляри, ніби відгороджуючись від чужих емоцій, і додав:
— А тепер, як і було домовлено, ми перейдемо до особистого листа.
Валя судомно стиснула край своєї старої сумочки. Її пальці побіліли від напруги, а серце в грудях закалатало так гучно, що здавалося, цей звук чують усі присутні. Що ж там, на цих пожовклих сторінках? Які останні слова залишила їй людина, що стала єдиною опорою в її самотньому житті?
Панасенко обережно розгорнув наступний аркуш. Папір тихо шарудів, і цей звук здавався найгучнішим у кімнаті. Нотаріус почав читати, і його голос, досі такий сухий та підкреслено діловий, раптом невпізнанно змінився. У ньому з’явилася несподівана теплота, м’якість, ніби він сам перейнявся кожним написаним словом, пропускаючи крізь себе біль і любов покійної.
— Моя люба Валю, — лунало в тиші кабінету. — Якщо ти зараз слухаєш ці слова, значить, мене вже немає серед живих. Я пишу це, щоб сказати тобі своє останнє, найголовніше спасибі за все те світло, яке ти принесла в мої останні дні.
Валя затамувала подих. Здавалося, ніби сама Ганна Іванівна незримо присутня поруч і говорить до неї своїм звичним, трохи надтріснутим голосом.
— Ти завжди була для мене не просто невісткою, ти стала моєю справжньою донькою, — продовжував читати Панасенко. — Я ніколи не забуду, як ти щодня приходила до мене в лікарню на Лівобережці. Тоді, коли я вже не мала сил навіть підвестися з лікарняного ліжка, ти приносила свій домашній узвар, дбайливо загорнутий у рушник, щоб не схолов.
Ти приносила книжки й читала мені вголос, хоч я через слабкість і біль не завжди могла вловити суть історії. Ти годинами сиділа поруч, просто тримала мене за руку, коли я панічно боялася заснути й не прокинутися. Твоя безмежна доброта була для мене єдиним променем світла в тій нестерпній темряві.
Сльози, гарячі та непрохані, раптово навернулися на очі Валі, застилаючи зір. Вона дуже чітко згадала ті виснажливі дні. Той специфічний, різкий запах медичних антисептиків у тісній палаті, тихий, повний страждань стогін свекрухи. Вона згадала її слабку, бліду усмішку в ті моменти, коли Валя, намагаючись відволікти хвору, щебетала про якісь дрібниці: про те, як гарно розцвіли фіалки на їхньому балконі, або про новий, щойно випробуваний рецепт пирога.
Валя робила це інстинктивно, від щирого серця, навіть не підозрюючи, наскільки ці прості моменти були важливими для Ганни Іванівни. Погляд її остаточно затуманився, проте вона принципово не витирала сліз — боялася необережним рухом зруйнувати ту тонку, крихку нитку духовного зв’язку, що саме зараз простяглася до неї з небуття через ці рядки.