Тим часом голос нотаріуса знову заповнив кімнату, ставши дещо суворішим:
— Я добре знаю, що Ігор завдав тобі неймовірно багато болю. Я все бачила, Валю. Я бачила, як він роками ставився до тебе — підкреслено холодно, зверхньо, ніби ти не жива людина з почуттями, а лише безмовна тінь у його житті. Повір, мені нестерпно соромно за нього. Соромно за свого сина, якого я так любила і виховувала, щиро сподіваючись, що він виросте гідною людиною. І найголовніше: я дізналася про існування Олени ще пів року тому.
При цих словах атмосфера в кабінеті різко змінилася. Ігор знітився, інстинктивно опустивши голову так низько, ніби намагався сховатися від невидимого удару. Його плечі дрібно здригалися, немов від сильного протягу. Олена ж, навпаки, рвучко повернулася до нього. Її очі, ще хвилину тому повні переможного блиску, тепер палали неприборканим гнівом і панікою.
— Наша давня сусідка з будинку на Подолі якось побачила їх разом у парку, — незворушно читав Панасенко. — Вона розповіла мені, що Олена вже тоді була при надії. Я не сказала тобі правди, моя дівчинко. Я змовчала, бо просто не хотіла розбивати твоє і без того змучене серце ще більше. Але я не могла й не збиралася прощати своєму синові такого підлого зрадництва.
— Ти ж казав, що твоя стара мати нічого не знає! — раптом злісно прошипіла Олена, нависаючи над Ігорем. Її голос вібрував від люті. — Ти присягався, що ми спокійно житимемо в її просторій квартирі, що в нас буде абсолютного все!
Вона від розпачу так сильно стиснула немовля в руках, що дитина невдоволено закректала і стурбовано завозилася. Ігор не знайшов у собі сил відповісти бодай слово. Він мовчав, лише ще міцніше стиснувши свої кулаки, а його обличчя набуло мертвотно-сірого відтінку, ставши схожим на мокрий столичний асфальт за вікном нотаріальної контори.
— Ти справді заслуговуєш на велике щастя, Валю, — продовжував литися текст листа. — Я щиро хочу, щоб усе це майно стало для тебе міцним фундаментом, твоїм новим початком. Продай ту стару дачу під Борисполем, якщо забажаєш, або ж переїдь туди і живи сама — слухай ранкову тишу, спів птахів, дихай на повні груди. Квартиру на Подолі обов’язково залиш собі. Ти завжди так любила неквапливо гуляти тими вузькими, старовинними вуличками. Я досі пам’ятаю, як ми з тобою разом ховалися від дощу і пили запашну каву у «Львівській майстерні шоколаду».
Панасенко зробив коротку паузу, перегорнув сторінку і його тон став металевим:
— Я свято вірю, що ти сильна й надзвичайно мудра жінка, хоча сама в це ще досі не віриш. А Ігор… Щодо Ігоря, то я глибоко розчарована в тобі, сину. Ти жорстоко зрадив не тільки свою вірну Валю, ти зрадив самого себе. Я не можу і не хочу залишати тобі бодай щось, бо чудово знаю твою натуру — ти миттєво спустиш усе майно на вітер. Витратиш усе на свої безглузді забави й на цю дівку, що вчепилася в тебе лише тому, що тримає за гаманець. Прощай, мій сину. Я маю надію, що колись ти все ж таки усвідомиш, який скарб ти втратив.
Коли нотаріус вимовив останнє слово і відклав папери, у кімнаті запала така благоговійна, глибока тиша, ніби вони всі знаходилися у стародавній церкві перед початком великої молитви. Валя важко ковтнула гіркий клубок, що міцно засів у горлі. Вона відчувала, як солоні сльози вільно котяться по щоках, і не соромилася їх. Вона навіть уявити не могла, що Ганна Іванівна так тонко, так глибоко її розуміла. Свекруха бачила геть усе: і її прихований біль, і її щоденну, мовчазну боротьбу за збереження сім’ї, якої насправді вже не існувало.