На тому кінці запанувала мертва тиша. Потім почулася приглушена лайка, і Роман відключився.
Було зрозуміло, що дзвінок від самого Антона не забариться. І дійсно, він зателефонував. Але цього разу в його голосі не було ні сліз, ні благань. Його тон був якимось викривленим, самовпевненим і явно зрепетованим.
— Віко, все було зовсім не так, як ти подумала, — почав він. — Це… це була перевірка.
Перевірка? Мій сміх пролунав гостро і без жодної краплі гумору.
— Так, перевірка! — підхопив він. — Якби ти мене справді кохала, ти б за мене боролася! Ти б приревнувала, влаштувала сцену, приїхала туди! Саме так роблять жінки, яким не байдуже. А ти… ти провалила цей тест, Віко. Ти навіть не спробувала боротися.
Ця неймовірна, просто космічна нахабність на мить позбавила мене дару мови. На мить.
— Якщо ти так хотів собаку, Антоне, треба було завести пуделя. Я не собака. Я не бігаю за чоловіками. Я їх замінюю.
Його голос одразу дав тріщину, втративши всю свою гладкість:
— І ким же ти мене заміниш?
Я витримала ідеальну паузу, а потім встромила фінальний кілок:
— Я вже написала Максиму. Завтра ми йдемо на каву.
Тиша, що повисла на лінії, була солодкою, як мед. Максим — мій колега з паралельного відділу, до якого Антон завжди безпідставно мене ревнував, вважаючи його загрозою просто за те, що він існував у моєму просторі. Чесно кажучи, ми з Максимом були просто хорошими знайомими, але Антону про це знати було необов’язково.
— Ти б не посміла… — прошипів він.
— Просто спостерігай, — відповіла я і поклала слухавку.
І ось тоді почалася справжня інформаційна війна. Ближче до вечора мій телефон почав розриватися від сповіщень. Антон накатав величезний, сльозливий пост в Instagram та Facebook.
«Моя колишня виявилася нестабільною та токсичною. Вона викинула мене на вулицю посеред ночі без жодних пояснень. Вона емоційно знущалася з мене. Не вірте її брехні…»
Класичне перекладання провини. Але я була готова. Я не стала писати довгих виправдань. Я просто виклала в сторіз один-єдиний скриншот: його повідомлення про Лєру, зроблене о другій ночі, з усіма тими емодзі та сердечками. Я знищила його історію ще до того, як вона встигла набрати обертів.
Його власні друзі почали писати мені в приватні повідомлення. Хтось вибачався за нього, хтось казав, що більше не хоче мати з ним нічого спільного. Навіть моя подруга Марина, яка колись захищала його, написала: «Віко, мені так шкода. Він просто маніпулятор. Тримайся».
До ночі Антон видалив свій пост. Але шкоди вже було завдано — і не мені, а виключно його репутації.
Та він усе одно не міг зупинитися. О другій годині ночі від нього прийшло ще одне повідомлення. Цього разу жалюгідне:
«Я ж будував для нас майбутнє… Лєра нічого не значила. Ти ще пошкодуєш, що покинула мене».
Я мовчки дивилася на ці слова, міцно зціпивши щелепи. Його брехня була безкінечною. Але десь глибоко в душі я відчувала правду: Антон не просто борсався у відчаї. Він планував свій наступний хід. А такі чоловіки, як він, ніколи не йдуть тихо.
Ранок після того, як його жалюгідна інформаційна кампанія з тріском провалилася, видався напрочуд світлим. Я наївно подумала, що нарешті отримаю трохи спокою і зможу повернутися до нормального життя.
Я помилялася.