О 9:15 мій телефон завібрував від термінового сповіщення. Це був додаток банку. Система безпеки заблокувала спробу транзакції: хтось намагався розрахуватися тією самою екстреною кредитною карткою, яку я завбачливо анулювала ще кілька днів тому.
«Відхилено».
Рівно через десять хвилин прийшло ще одне сповіщення, цього разу від системи кредитних історій. Хтось подав онлайн-заявку на отримання мікропозики, використовуючи мої паспортні дані та мій ідентифікаційний код. Антон. Хто ж іще знав їх напам’ять?
Мій пульс навіть не пришвидшився. Руки не тремтіли. Натомість мене накрила хвиля якоїсь абсолютно льодяної, непохитної впевненості.
Я зателефонувала на гарячу лінію банку, підтвердила факт шахрайства і заблокувала будь-які спроби видачі кредитів на моє ім’я. А потім набрала номер найближчого райвідділу поліції.
— Спроба крадіжки особистих даних та фінансове шахрайство — це серйозна кримінальна стаття, пані Вікторіє, — сказав мені слідчий, коли я детально описала ситуацію і залишила попередню заяву. — Ви точно будете давати хід цій справі? Бажаєте висунути офіційні звинувачення вашому колишньому?
— Я ще подумаю, — відповіла я, хоча глибоко всередині вже чудово знала правильну відповідь.
Ближче до полудня наслідки Антонових рішень почали множитися в геометричній прогресії. На моєму смартфоні висвітилося сповіщення з LinkedIn. Керівник відділу Антона, Павло, переглянув мій профіль. Майже одразу після цього в мої приватні повідомлення впав текст від нього:
«Вікторіє, вітаю. Вибачте за дивне запитання. Чи все гаразд у Антона? Він вказав вас як свій екстрений контакт. Крім того, я щойно побачив від нього офіційний запит на виплату авансу за три місяці вперед, де він посилався на якісь ваші спільні сімейні обставини».
Я не збиралася прикрашати реальність чи покривати його брехню. Мої пальці швидко набрали відповідь:
«Доброго дня, Павле. Ми розійшлися кілька днів тому. Наразі він ночує у своєї колеги, Лєри. У нас немає жодних спільних обставин».
Павло відповів не одразу. Очевидно, вони обоє, і Антон, і Лєра, взяли лікарняний або відгул, щоб відійти від нічної драми.
Потім на екрані з’явилося: «Дуже цікавий збіг. Дякую за чесність, Вікторіє. У нашій компанії діє надзвичайно сувора політика щодо службових романів та конфлікту інтересів. Гарного дня».
О 15:00 телефон задзвонив. Номер знову був прихований, але я підняла слухавку. Голос Антона був хрипким, зірваним від люті та безсилля.
— Ти… ти домоглася того, що мене звільнили! — проревів він у трубку.
— Ні, Антоне, — мій голос звучав абсолютно рівно, контрастуючи з його істерикою. — Ти сам себе звільнив, коли вирішив крутити роман із колегою і брехати керівництву.
— Я не зустрічався з нею! — зірвався він на крик.
— Твоєму босу здається інакше.
— За що мені тепер жити?! Як я буду платити за існування без роботи, без копійки грошей?!
Я дозволила собі легку, ледь помітну усмішку.
— Можливо, Лєра зможе тебе утримувати? — відповіла я, солодко, наче отрута. — Вона ж тепер твоя родина.
— О, почекай, — прошипів Антон. — Її теж звільнили.
Його лють переросла в якийсь незв’язний потік образ і скиглення, але я не стала цього слухати. Лінія просто обірвалася — я натиснула кнопку скидання.
Пізніше того ж вечора пролунав ще один дзвінок. Цього разу від його матері, Галини Миколаївни. Її тон змінився до невпізнання. Більше не було владних ноток і звинувачень. Її голос був тихим, надламаним, майже благальним.
— Віко… дівчинко моя, будь ласка, — почала вона, ледь стримуючи сльози. — Він засвоїв урок. Клянуся тобі. Тільки не подавай ту заяву в поліцію. Ти ж зруйнуєш йому все життя. Це ж кримінал…
Я сиділа у своїй тихій, ідеально чистій квартирі, вільній від його речей, запахів і його постійної брехні. Я притиснула телефон ближче до вуха.
— Галина Миколаївна, — сказала я максимально спокійно. — Ваш ідеальний син намагався вкрасти мої особисті дані. Він хотів повісити на мене кредити. Двічі за один ранок.
У слухавці почулося судомне зітхання.
— Він сам зруйнував своє життя, — продовжила я. — Я просто відмовляюся нести за це провину. Я більше не його рятівний круг.