Вона розповіла їй не все, але достатньо. Вона говорила про Назара, ту ніч під зливою, залишений орден, дивний лист, загрозу втратити дім і цей повільний, нещадний відлік часу до виселення.
І Світлана не ахнула. Вона не почала засуджувати чи читати нотації. Вона просто сперлася на прилавок і сказала:
— Ну, це просто якийсь капець.
Це була найщиріша річ, яку будь-хто казав Катерині за останні кілька тижнів. Катя засміялася. Це був тихий, виснажений звук. Але він був справжнім.
— Так, — прошепотіла вона. — Це справді так.
Наступного ранку, відвізши Алісу до школи, Катерина поїхала додому довшим шляхом.
Її старенький «Рено» торохтів повз знайомі краєвиди: іржаву водонапірну вежу, заправку з неоновою вивіскою, що постійно блимала, і старий Будинок культури на краю міста, де зараз облаштували Волонтерський хаб. На поручнях висів намальований від руки банер: «Благодійний сніданок для ветеранів. Цієї суботи. Запрошуємо всіх».
Вона ледь не проїхала повз. У неї не було чого дати, нічого не залишилося навіть для себе.
Але потім вона згадала пошрамовані руки Назара, що стискали кухоль з чаєм. Згадала наскрізь мокрий рушник, який і досі лежав складений на дивані. Згадала лист у своїй шухляді.
Катя плавно відпустила педаль газу.
Субота видалася сірою та прохолодною. Катерина прокинулася рано і почала пекти. Не тому, що мусила — у неї ледве вистачало борошна, — а тому, що це було єдине, що вона досі вміла робити добре. Вона загорнула свої фірмові медово-вівсяні хлібини в чисті рушники і поклала їх у старий кошик.
Волонтерський хаб виглядав скромно. Звичайні розкладні столи, потерті стільці та стійкий запах дешевої, трохи підгорілої кави. Кілька ветеранів у звичайному цивільному одязі та флісках кольору хакі стояли ближче до заднього ряду. Катя нікого тут не знала, але залишилася.
Вона поклала свій хліб на стіл, налила комусь кави і посміхнулася, коли хтось зустрівся з нею поглядом. Вона майже не говорила. Просто тихо переходила від столу до столу, витираючи крихти та наповнюючи кухлі. Вона не очікувала, що її хтось помітить.
Але хтось помітив.
Ближче до виходу сидів чоловік років тридцяти. Він був худорлявим, із пронизливим поглядом і рівною, суто військовою поставою. Коли Катерина потягнулася, щоб забрати його порожню тарілку, він підвів очі.
— Ви Катерина Мельник, так?
Вона завмерла.
— Так?
Він підвівся, витираючи руки паперовою серветкою.
— Думаю, ви знаєте людину, з якою я служив.
Серце Каті пропустило удар.
— Назар.
Чоловік кивнув, а потім потягнувся до внутрішньої кишені куртки. Він розгорнув фотографію. На ній було шестеро чоловіків у піксельній формі, що скупчилися біля посіченого осколками пікапа. Один із них, із наполовину перебинтованим обличчям, спирався на милицю і широко посміхався. Це був Назар.
— Він надіслав це кілька тижнів тому, — сказав чоловік. — Написав, що зустрів когось на Київщині. Сказав, що ця жінка нагадала йому, ким він був раніше.
Катерина невідривно дивилася на фото. Назар виглядав зовсім інакше — усміхнений, в оточенні своїх побратимів.
— Я не знала, що в нього хтось залишився, — тихо вимовила вона.
Чоловік знизав плечима.
— Назар мало говорить. Особливо після того, як згоріла їхня машина. Але якщо вже щось каже… Він має це на увазі.
Він простягнув їй фотографію.
— Дякую, що розгледіли його. Мало хто на це здатен.
Того ж вечора Катя прикріпила фото над кухонною раковиною. Без рамки. Вона там була не потрібна. Це фото просто… мало бути там. Вона дивилася на нього щоразу, коли мила посуд. І щось усередині неї невловимо змінилося.
З’явилося відчуття, що її тихе життя — непомітне, втомлене, звичайне життя — якимось дивом доторкнулося до чогось значно більшого.
Минуло три тижні. А потім пролунав дзвінок із банку.
Катерина перепробувала все. Вона просила про відтермінування платежів, обривала телефони менеджерів, навіть благала про реструктуризацію боргу. Але голос на іншому кінці дроту, хоч і ввічливий, залишався непохитним.
— Якщо не станеться якогось дива, пані Мельник, ми більше нічим не зможемо вам допомогти.