Катя поклала слухавку і сіла за стіл, сховавши обличчя в долонях. Аліса тихо бавилася в сусідній кімнаті, навіть не підозрюючи, що її спальня зі шпалерами в єдинорогах може зникнути назавжди вже за тридцять днів.
Того вечора, після вечері, Катя стояла біля вікна, спостерігаючи, як під дрібним дощем блимає ліхтар на ґанку. Орден усе ще лежав у шухляді. Лист. Фотографія.
Вона не знала, на що чекала. На диво? На другий шанс?
Але натомість вона отримала… стукіт у двері.
Це сталося о сьомій нуль три вечора.
Катерина витерла руки кухонним рушником і відчинила двері.
І ось він стояв там. Назар Крук.
Прямо на її ґанку. З прямою спиною. Одягнений у парадну військову форму. Чисто поголений. Впевнений у собі.
Позаду нього на під’їзній доріжці тихо працювали двигунами два чорні позашляховики. Поруч із ним стояли ще двоє військових — один із шевронами головного сержанта, інший з капітанськими погонами.
— Добрий вечір, Катерино, — сказав Назар. Його голос звучав м’якше і набагато чіткіше, ніж вона пам’ятала.
У неї перехопило подих.
— Назаре?
Він ледь помітно кивнув, а потім простягнув конверт. Він не був товстим, але здавався дуже важким.
— Це треба було зробити вже давно, — сказав він, — але це лише початок.
Катя спершу навіть не поворухнулася. Вона стояла в дверях, однією рукою все ще стискаючи рушник, і переводила погляд з конверта на Назара та двох військових поруч із ним.
Світло ліхтаря м’яко падало на пошрамоване обличчя Назара, відкидаючи довгі тіні на сходинки. Цього разу не було дощу. Не було кульгавості. Не було наскрізь мокрої куртки. Лише відчуття сили. І мети.
— Що це? — прошепотіла вона.
Назар зробив крок уперед. Його тіло більше не згиналося від болю.
— Це те, про що ви ніколи не просили, але на що абсолютно заслуговуєте.
Потім він трохи повернувся.
— Капітане.
Вищий із двох чоловіків простягнув їй руку.
— Пані Мельник. Я капітан Віталій Бондар. Збройні Сили України. Ми тут від імені Управління цивільно-військового співробітництва та командування нашої бригади.
Катя кліпнула, нічого не розуміючи.
— Я… я не розумію.
— Ми б хотіли зайти, — м’яко сказав капітан, — якщо ви не проти.
Позаду неї з-за рогу коридору визирнула Аліса. Босоніж, міцно обіймаючи свого плюшевого ведмедика. Катерина швидко обернулася.
— Сонечко, все добре. Це просто гості.
Капітан Бондар усміхнувся і присів навпочіпки.
— Привіт. Я Віталій. А ти, напевно, Аліса?
Дівчинка невпевнено кивнула.
— Ми справжні військові, — тихо сказав Назар, опускаючись на одне коліно поруч із нею. — Але ми тут не на бойовому завданні. Ми прийшли подякувати твоїй мамі.
— За що? — тихо запитала Аліса.
Назар підвів погляд на Катерину.
— За те, що коли всі інші відвернулися… вона побачила людину, яку варто було врятувати.
Вони сиділи за невеликим кухонним столом. Катя. Назар. Капітан. Головний сержант Юрій Гайдай. Аліса, після невеликих вмовлянь і обіцянки отримати десерт пізніше, повернулася до своєї кімнати.
Конверт лежав невідкритим перед Катериною.
Першим заговорив Назар.
— Тієї ночі, коли ви мене підібрали, я був у дуже поганому стані, — почав він, міцно зчепивши руки на колінах. — Набагато гіршому, ніж показував. Мене щойно виписали з реабілітаційного центру в Пущі-Водиці. Не тому, що я одужав. А тому, що там банально не вистачало місць.
Губи Каті розімкнулися, але вона не зронила ні слова.
— Мої документи згоріли під час евакуації, — продовжував він. — У мене не було ні військового квитка, ні грошей, ні місця, куди б я міг піти. Я йшов пішки до Макарова, бо там колись жив мій старий побратим. Я навіть не знав, чи він досі там живе.
Він завагався.