Вогкий осінній вітер безжально гуляв вулицями Києва. Він був настільки пронизливим і крижаним, що, здавалося, навмисне намагався пробратися під тонкий тренч Софії, аби дістатися до самого серця. Дівчина судомно схрестила руки на грудях, марно сподіваючись, що цей жест захистить її не лише від жовтневої холоднечі, а й від того всепоглинаючого, пекучого болю, який просто зараз шматував її душу на дрібні клапті.
Шорстке, висушене першими заморозками листя з шаленим шурхотом гналося тротуарами. Воно кружляло в якомусь безглуздому, хаотичному танці, і Софії на мить здалося, що це листя таке ж безпритульне й загублене у цьому величезному місті, як і вона сама.
Вона йшла навпростець через парк Шевченка, автоматично переставляючи ноги. Велична краса старезних дерев та акуратні лінії алей залишалися для неї абсолютно невидимими. Її розширені, повні сліз очі дивилися не на перехожих, а всередину себе, де намертво, ніби випалена тавром, закарбувалася одна-єдина сцена.
Лише годину тому вона поспішала на Поділ, до квартири Антона. Її серце тоді калатало від тривоги через його дивне мовчання після їхньої вчорашньої, здавалося б, дріб’язкової сварки. Софія була впевнена: з ним щось трапилося, йому погано, він конче потребує її підтримки. Але те, що відкрилося її погляду за знайомими вхідними дверима, в одну мить перевернуло, розтоптало і знищило її світ.
Софія до болю стиснула повіки, намагаючись прогнати видіння, та воно лише стало яскравішим. Двері відчиняються, а на порозі стоїть абсолютно незнайома дівчина. На ній лише мереживна спідня білизна, а на обличчі — лінивий, зверхньо-недбалий вираз. А трохи позаду, у коридорі, завмер сам Антон. Його волосся ще було вологим після душу, а стегна недбало обгортав махровий рушник.
«Як ти міг?..» — ця фраза пульсувала в її скронях, шепотіла пересохлими губами, повторювалася, наче мантра приреченої. Вона чіплялася за ці слова, щоб остаточно не збожеволіти й хоч якось утриматися на ногах.
Це не було простою зрадою. Це відчувалося так, ніби їй у спину з розмаху всадили іржавого ножа, провернули його кілька разів, розриваючи на шмаття всі мрії, плани та надії. До їхнього весілля залишався рівно місяць. Один короткий місяць до дня, коли вони мали стати сім’єю. Вона беззастережно довіряла цьому чоловікові, бачила в ньому фундамент свого майбутнього, непохитну стіну, за якою можна сховатися від будь-яких життєвих бур.
А тепер цей фундамент виявився гнилим, і все її життя розсипалося на порох, мов картковий будиночок під безжальним поривом вітру. Софія тихо, здавлено схлипнула. Вона абсолютно не розуміла, куди їй тепер іти і як дихати далі. Ноги самі несли її вперед, подалі від того проклятого місця.
Раптом у кишені пальта нервово завібрував смартфон. Дівчина мляво, ніби крізь сон, дістала його. На яскравому екрані висвітилося рідне ім’я: «Мама». Галина завжди вміла знайти потрібні слова, заспокоїти одним тембром голосу, але сьогодні Софія розуміла — жодні слова у світі не здатні загоїти цю рану.
Вона провела пальцем по екрану.
— Мам… весілля не буде, — її голос зірвався на жалюгідний хрип, гіркі сльози нарешті прорвали греблю й нестримним потоком покотилися блідими щоками.
— Соню, дитино, що сталося?! Чому? — голос Галини миттєво наповнився гострою материнською тривогою, що межувала з панікою.