Софія до хрусту стиснула щелепи, ковтаючи солоні краплі.
— Потім поясню. Просто запам’ятай: не буде ніякого весілля, — уривчасто кинула вона і, не чекаючи на подальші розпитування, натиснула на скидання виклику.
Вона фізично не могла зараз про це говорити. Їй катастрофічно бракувало повітря, їй потрібен був час, аби хоча б зібрати розкидані думки до купи. Алеї парку були майже безлюдними — лише кілька загорнутих у шарфи перехожих квапилися у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на дівчину, чий світ щойно загинув. Не маючи сил іти далі, Софія безсило опустилася на найближчу дерев’яну лавку.
Вона провела холодною долонею по вологому від сліз волоссю, відчуваючи, як серце болісно стискається в грудях, пропускаючи удари. Її розфокусований погляд раптом вихопив з осінньої сірості пару, що йшла назустріч. Закохані міцно трималися за руки, про щось тихо перешіптувалися і щиро сміялися, насолоджуючись одне одним і цим вечором.
Від цієї картини груди Софії пронизав такий гострий, фізичний біль, що вона ледь не закричала. Ще вчора, ще кілька годин тому вона була такою ж. Вона так само тримала за руку свого Антона і мріяла про те, як вони облаштовуватимуть спільний побут. А тепер уся ця реальність просто зникла, випарувалася, розтанула в крижаному повітрі жовтня.
Софія сиділа на лавці, жадібно ковтаючи повітря, яке густо пахло вологою землею, прілим листям і ледь вловимим димом від далекого багаття. Її тонкі пальці дрібно тремтіли. Вона сховала обличчя в долоні, намагаючись хоч якось зупинити цей нескінченний потік сліз. У голові не вкладалося, що її стабільне, кришталево зрозуміле життя перетворилося на руїну за одну коротку мить.
Антон. Її коханий Антон, її персональний захисник… Він власноруч розбив усе, що вони будували. Думки, наче заведені, бігали по замкненому колу: «Чому він це зробив? Чому саме зі мною?». І ця невідомість вбивала найбільше.
Дівчина спробувала підвестися, та ноги стали ватяними, ніби налилися свинцем і приросли до асфальту. Софія важко зітхнула і знову опустилася на холодні дошки лавки. Глибока, виснажлива втома отрутою розливалася по кожній клітинці тіла. Найбільше у світі їй зараз хотілося просто зникнути, розчинитися в сутінках цього парку, стати туманом, аби тільки ніхто не бачив її приниження й горя.
Проте реальність вимагала дій: вона мусила встати і їхати додому. До своєї маленької, затишної квартири на Оболоні, де кожна річ, кожна стіна була свідком їхнього з Антоном безтурботного щастя, а відтепер стане німим глядачем її нескінченного розпачу.
Дорога додому розтягнулася у вічність. Кожен крок відлунював у скронях важким, глухим ударом. Вітер злісно штовхав її у спину, жбурляючи навздогін мокре листя, ніби виганяючи з вулиці. Коли Софія нарешті переступила поріг рідного під’їзду, її огорнула знайома, в’язка тиша, яку порушував лише монотонний, віддалений гул старого ліфта.
Вона піднялася на свій поверх, механічно повернула ключ у замку і, навіть не торкнувшись вимикача, пройшла до спальні. У темряві вона впала на ліжко, міцно обхопила руками подушку й спробувала заглушити той дикий тваринний хаос, що розривав її нутрощі. Та сльози не питали дозволу — вони текли без упину, залишаючи на світлій наволочці великі темні плями.
Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, коли вхідні двері тихо скрипнули. До кімнати нечутною ходою зайшла Галина. Мати завмерла на порозі. Вона була вдягнена у свій старенький, затишний домашній халат, а в руках обережно тримала велике горнятко чаю, від якого в прохолодне повітря кімнати підіймався ароматний пар. Її очі випромінювали безмежну турботу, проте жінка мудро мовчала, даючи доньці час першій порушити тишу. Софія повільно відірвала обличчя від подушки й подивилася на матір.
— Мам… Антон мене зрадив, — ці страшні слова вирвалися з неї разом із хрипким риданням. — Я ж сама пішла до нього… Думала, раптом захворів, чи щось сталося. А там… там була вона. Якась інша жінка. Прямо в його квартирі!
Галина заціпеніла. Її пальці настільки сильно стиснули керамічну ручку горнятка, що кісточки побіліли, та вона швидко опанувала емоції. Жінка поставила чай на тумбочку і м’яко опустилася на край ліжка, поклавши теплу долоню на здригаюче плече доньки.
— Соню, рідна моя… А може, ти щось не так зрозуміла? Може, це якась жахлива помилка, і він зможе все логічно пояснити? — голос Галини звучав лагідно, але в ньому виразно бриніла нотка відчайдушної надії на краще.