Софія без упину міряла кроками довгий коридор своєї квартири на Оболоні, фізично відчуваючи, як кожен глухий удар її підборів об ламінат відлунює наростаючою напругою в грудях. Ті кілька тижнів, що залишалися до визначеної дати весілля, тягнулися нестерпно повільно, наче густа, липка смола. Час, здавалося, вирішив зіграти з її виснаженими нервами в якусь жорстоку, садистську гру.
Після того пам’ятного вечора примирення Антон зі шкіри геть ліз, аби довести свою відданість і повернути її втрачену довіру. Він щодня засипав її величезними букетами улюблених квітів, купував невиправдано дорогі ювелірні прикраси, щогодини надсилав повідомлення і невтомно, наче мантру, повторював слова про своє безмежне кохання.
Але десь глибоко в душі, на рівні інстинктів, Софія ніяк не могла позбутися нав’язливого, тривожного відчуття, що щось іде категорично не так. Його гучні слова звучали нібито щиро і правильно, проте його очі іноді видавали якусь темну, незбагненну тінь, яку вона ніяк не могла розгадати чи пояснити.
Дівчина нервово поправила комір пальта і поглянула на екран смартфона — до запланованої сімейної вечері у фешенебельному ресторані на Подолі залишалося зовсім мало часу. Сьогодні обидві родини мали зустрітися у повному складі, щоб остаточно обговорити всі фінансові та організаційні деталі майбутнього свята. Софія чудово усвідомлювала, що її запізнення в такий відповідальний момент точно не залишиться непоміченим.
Вона швидко набрала номер матері.
— Мам, я трохи спізнюся, починайте без мене, — сказала вона в слухавку, з усіх сил намагаючись, щоб її голос звучав максимально природно і спокійно.
Галина відповіла дуже м’яко, без жодного докору:
— Добре, Соню, нічого страшного, ми всі на тебе чекаємо. Не поспішай і будь обережна на дорозі, якщо тобі ще треба щось владнати.
Софія важко зітхнула, відчуваючи рідне тепло в маминому голосі, але липкі, холодні сумніви, що оселилися в її серці, все одно не бажали відпускати свою жертву.
Коли вона нарешті вийшла з під’їзду, на вулиці вже остаточно стемніло. Густе, прохолодне повітря різко пахло наближенням осіннього дощу, мокрим асфальтом і вихлопними газами мегаполіса. Софія швидким кроком прямувала до метро, щоб дістатися Подолу, коли раптом прямо перед нею, немов примара з густого туману, виринула згорблена старенька жінка в довгому, безформному темному плащі.
Зморшкувате обличчя незнайомки було блідим, а глибоко посаджені очі буквально горіли якимось диким, нездоровим вогнем тривоги. Не встигла Софія і оком змигнути, як кістлява рука старенької мертвою хваткою, наче сталевими лещатами, вп’ялася в її зап’ястя.
— Не йди на це весілля, дитино! Чуєш мене?! Негайно перевір машину свого нареченого! — просичала стара їй просто в обличчя, і її скрипучий голос помітно тремтів від напруги.
Софія злякано зойкнула і різким, рефлекторним рухом висмикнула свою руку. Серце шалено забилося від несподіванки й переляку.
— Що ви таке кажете? Ви хто взагалі?! — перепитала вона, відступаючи на крок назад, але старенька лише пробурмотіла собі під ніс щось абсолютно незрозуміле, різко розвернулася і за кілька секунд безслідно розчинилася в густій темряві вузького провулка, ніби її там ніколи й не було.
Софія залишилася стояти посеред тротуару, ошелешено кліпаючи очима і намагаючись бодай якось логічно осмислити почуте. «Перевірити машину? Чому саме його машину? Звідки ця божевільна взагалі знає про моє весілля?» — ці думки блискавкою проносилися в її голові, залишаючи по собі неприємний, колючий холодок, що неприємно пробіг уздовж хребта. Зрештою, вона енергійно похитала головою, списуючи все на осіннє загострення у міських божевільних, силоміць відігнала від себе це моторошне передчуття і пришвидшила крок.
У просторому залі дорогого ресторану на Подолі її миттєво огорнуло теплом і приємним гомоном. Обидві родини вже зручно влаштувалися за великим, розкішно сервірованим столом, весело сміючись і невимушено перекидаючись жартами. Побачивши свою наречену, Антон одразу ж галантно підвівся з-за столу. Однак Софії раптом здалося, що його ідеальна, білосніжна усмішка була якоюсь штучною, занадто натягнутою, наче театральна маска.
— Пробачте всі, що так спізнилася, затори, — винувато сказала Софія, підходячи до столу і формально обіймаючи Антона, але в ту ж мить її власне серце болісно стиснулося від якогось незрозумілого, тваринного неспокою.
— Нічого страшного, люба, головне, що ти вже тут, — солодко відповів він, швидко поцілувавши її в холодну щоку. Проте його погляд був якимось бігаючим і майже миттєво відвівся вбік, уникаючи прямого зорового контакту.
Софія мовчки опустилася на вільний стілець поруч із ним. Вона чесно намагалася зосередитися, влитися в загальну радісну розмову про вибір банкетного меню та колір серветок, але страшні слова тієї старенької з провулка наче засіли скалкою в її мозку. Вони пульсували там знову і знову. Зрештою, не витримавши цього внутрішнього катування, вона прийняла рішення. Їй просто необхідно було перевірити — хоча б для того, щоб довести самій собі абсурдність своїх підозр і нарешті заспокоїтися.
— Антоне, мені треба дещо взяти з твоєї машини, я, здається, залишила там свою річ, — раптом сказала вона, повертаючись до нареченого і з усіх сил стараючись, щоб її тон звучав максимально буденно і невимушено.
Він відверто здивовано підняв брови, на мить завагався, але все ж дістав із кишені ключі й кивнув.
— Гаразд, ходімо. Тільки давай дуже швидко, негарно змушувати батьків чекати, — відповів він, і вони вдвох попрямували до виходу на службову парковку ресторану.
Опинившись біля авто, Софія рішуче відкрила важкі дверцята з пасажирського боку і почала уважно оглядати шкіряний салон, майстерно прикидаючись, ніби дійсно шукає щось конкретне під сидінням. Її руки зрадливо дрібно тремтіли. Вона натиснула на кнопку і відчинила речовий ящик на передній панелі. І світ навколо неї раптом зупинився.
Там, між сервісною книжкою та якимись чеками, недбало зім’яте, лежало чуже мереживне жіноче спіднє. А поруч із ним — невеликий клаптик паперу, складений удвоє. Тремтячими, неслухняними пальцями Софія розгорнула записку. На ній акуратним жіночим почерком було виведено всього одне речення: «Чекаю на нашу наступну зустріч».
Її серце пропустило удар і, здавалося, просто перестало битися. Дихати стало нічим.
— Що… що це таке? — тільки й змогла здавлено вимовити вона, повертаючись до Антона і стискаючи страшну знахідку в кулаці.
Він стояв, притулившись до капота. Він просто байдуже стенув плечима, а його обличчя залишалося абсолютно спокійним, без жодної тіні каяття чи хоча б переляку.
— Поняття не маю. Може, чиєсь, хтось забув, — відповів він настільки холоднокровно і буденно, ніби йшлося про забуту парасольку.
У цю саму секунду Софія відчула, як сліпа, руйнівна лють миттєво закипає в кожній її клітинці, випалюючи залишки здорового глузду.
— Чиєсь?! Ти серйозно?! Ти знову мені зраджуєш, прикриваючись цими брехливими клятвами! — нестямно викрикнула вона просто йому в обличчя, і її голос жалюгідно зірвався від нестерпного, розриваючого болю.
Софія стояла навпроти Антона посеред порожньої, тьмяно освітленої парковки, до побіління кісточок стискаючи в руках чужу білизну й ту прокляту записку, які зараз пекли її шкіру, наче розпечене вугілля. Її грудна клітка ходила ходором, а лютий гнів химерно змішувався з глибоким, отруйним відчаєм, що знову і знову шматував її душу.
— Ти просто брешеш! Як ти взагалі можеш отак спокійно стояти й цинічно брехати мені прямо в очі?! — кричала вона, і кожне її слово дзвеніло в нічному повітрі.
Антон зробив крок назустріч, простягнувши руки, і спробував щось сказати у своє виправдання, але вона не дала йому жодного шансу відкрити рота.
— Ні, замовкни! Досить із мене цієї брехні! Я, мов дурепа, повірила тобі, дала шанс, а ти знову витер об мене ноги… Ти просто жалюгідний покидьок! — з огидою кинула вона йому в обличчя і, різко розвернувшись на підборах, попрямувала назад до яскраво освітлених вікон ресторану.
Він, нарешті усвідомивши всю катастрофічність ситуації, кинувся навздогін. Його самовдоволене обличчя миттєво зблідло, але в голосі ще відчувалася марна самовпевненість маніпулятора.
— Софі, благаю, зачекай! Давай спокійно поговоримо! Усе зовсім не так, як ти собі зараз надумала! Це не те, що ти думаєш! — розпачливо гукав він їй у спину, але дівчина його вже не чула.
Її ноги самі несли її вперед, крізь крижаний, колючий осінній дощ, що саме почав рясно накрапати з чорного неба. Вона рвучко відчинила важкі двері ресторану і увірвалася всередину. У залі раптом стало тихо, мов у склепі. Усі родичі завмерли з піднятими келихами, коли побачили її — мокру від дощу, бліду як смерть і з очима, що палали люттю. Очі всіх присутніх миттєво звернулися до неї, але Софія вже перейшла ту межу, коли її хвилювали правила пристойності.
— Мамо, тату… він знову мені зраджує! — на весь ресторан вигукнула вона, і її голос на останньому слові зламався, перейшовши у надривний схлип.