Софія судомно кивнула і, не озираючись, поспішила до важких металевих дверей під’їзду, відчуваючи, як серце болісно стискається від жахливої несподіванки.
Тремтячими руками ледве впоравшись із замком, вона переступила поріг власної квартири і миттєво закам’яніла. Густі пахощі домашньої їжі змішувалися з різким, солодким ароматом квітів. Антон по-хазяйськи сидів на їхній невеликій кухні разом із її батьками. Перед ним стояла велика тарілка з маминими фірмовими котлетами. Побачивши Софію в коридорі, він миттєво підскочив з-за столу, відсунувши стілець, і простягнув їй просто неймовірних розмірів, розкішний букет темно-червоних троянд.
— Софі… благаю, пробач мені, — драматично промовив він, а його темні очі відчайдушно, як у побитого собаки, благали про другий шанс.
Софія так і залишилася стояти в дверях кухні, фізично відчуваючи, як кухонна плитка під її ногами ніби хитається, мов палуба корабля під час шторму. Антон невідривно дивився на неї з виразом глибокого, мученицького каяття. У його руках тремтів той велетенський букет троянд, чий нудотно-солодкий аромат тепер здавався їй задушливим. Її батьки, Галина й Василь, сиділи за обіднім столом абсолютно мовчки, наче глядачі в партері, уважно спостерігаючи за цією сюрреалістичною сценою.
— Ти що взагалі тут робиш?! — нарешті видихнула Софія, і її голос зрадливо затремтів від пекучої суміші праведного гніву й шоку.
Антон повільно, ніби боячись її злякати, зробив один крок назустріч.
— Софі, рідна, я просто хочу поговорити. Наодинці, благаю тебе, — стиха сказав він, і в його погляді дійсно блиснула справжня, непідробна тривога.
Вона ледь помітно кивнула, хоча кожна клітинка її єства люто протестувала проти цього, і мовчки повела його коридором до своєї спальні. Щойно двері за ними глухо зачинилися, відрізаючи їх від батьківського контролю, Антон одразу ж спробував міцно взяти її за руку, але Софія гидливо відступила на крок назад.
— Я знаю, я чудово знаю, що нескінченно сильно завинив перед тобою, — почав він свій монолог. Його голос був тихим, хрипким і надломленим, наче він плакав. — Але я все зрозумів. Клянусь, я все усвідомив. Я просто фізично не можу існувати без тебе, Софі.
Вона різко відвернулася до темного вікна, до болю стиснувши щелепи і з усіх сил намагаючись стримати гарячі сльози, що зрадливо підступали до очей. Кожне слово Антона безжально било по її зболілому серцю, знову розриваючи ту рану, яка тільки-но почала гоїтися завдяки Ростиславу. Але водночас ці знайомі інтонації пробуджували в ній щось дуже глибоке, старе, давно знайоме і болюче-рідне.
— Я кохаю тільки тебе одну. Жодні інші жінки мені не потрібні і ніколи не були потрібні, — гаряче продовжував він шепотіти, обережно, але наполегливо обіймаючи її зі спини.
Софія відчула крізь тканину сукні знайоме, обволікаюче тепло його великих рук і безпорадно завмерла.
— А пам’ятай, як ми гуляли ввечері набережною? Як ми до ранку планували нашу весільну подорож до Одеси? Софі, усе це було справжнім, клянусь тобі, — палко шепотів він, ледь торкаючись гарячими губами її шиї.
Проти власної волі вона миттєво згадала ті щасливі, безтурботні вечори, коли вони щиро сміялися над якимись дрібницями, коли вони натхненно мріяли про велике спільне життя. Її крижаний гнів, який вона так старанно плекала всі ці дні, раптом почав стрімко танути під натиском його обіймів.
— Але ж ти сам усе це безжально зруйнував, — гірко сказала вона, і її голос жалюгідно здригнувся від неймовірного болю. — Як ти взагалі міг так вчинити зі мною?
Антон нічого не відповів на це, лише ще міцніше, до хрусту в ребрах, притиснув її до своїх грудей.
— Давай просто назавжди забудемо той проклятий день. Благаю, дай мені один-єдиний шанс усе виправити, — гаряче прошепотів він просто їй у вухо, а потім м’яко, але владно розвернув її обличчям до себе.
Його губи впевнено знайшли її губи, і Софія, так і не встигнувши остаточно опанувати власні розбурхані емоції, відповіла на цей знайомий поцілунок. Усе те темне і важке, що вона тримала в собі останнім часом — пекуча образа, розриваючий біль, гірке розчарування — на якусь коротку, фатальну мить просто відступило в тінь. Її тонкі руки абсолютно мимоволі, на рівні рефлексів, обвили його шию, а серце в грудях калатало так сильно, ніби ось-ось хотіло пробити ребра і вирватися назовні.
— Тільки… благаю, тільки більше ніколи не зраджуй мені, — здавлено прошепотіла вона, зазираючи глибоко в його темні очі, і відчула, як оманливе, заспокійливе тепло зрадливо розливається по всіх її венах.
Вони вийшли зі спальні й повернулися до кухні, міцно тримаючись за руки, як ні в чому не бувало. Галина, побачивши їх, одразу ж полегшено підвелася зі стільця, її втомлене обличчя вмить освітила широка, радісна усмішка.
— Діти мої рідні, я така безмежно рада, що ви нарешті помирилися і знайшли спільну мову, — розчулено промовила вона, поривисто обіймаючи їх обох.
Василь Іванович теж важко підвівся з-за столу і стримано, по-діловому кивнув.
— Молодці, що вистачило розуму дійти згоди. Зрозумійте, цей шлюб надзвичайно важливий не лише для ваших особистих почуттів, а й для обох наших родин загалом. Ми нарешті зможемо офіційно об’єднати наші справи, суттєво укріпити спільний бізнес, — вагомо додав батько, і його прагматичні слова прозвучали сухо, але з чіткою ноткою глибокого задоволення.
Софія раптом відчула легке, неприємне запаморочення від цих холодних батькових слів. Вона якось не до кінця розуміла, що саме він зараз має на увазі під цим “об’єднанням бізнесу”, і чому це звучить як головний аргумент їхнього примирення. Але раптова, сліпа радість від повернення Антона тимчасово затьмарила в її свідомості всі логічні сумніви.
Вона підняла очі на свого нареченого — він широко, самовдоволено усміхався, міцно стискаючи її холодну руку у своїй. Вперше за весь цей нескінченно довгий і страшний тиждень їй наївно здалося, що її розбитий світ нарешті повертається на свої звичні місця.
— Весілля все ж таки буде, — тихо, майже переможно сказала вона, і її голос помітно тремтів від того виру складних емоцій, що зараз переповнювали її вщерть.