Хлопчик лише мовчки кивнув. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся від цієї похмурої погрози чи різкого тону. Він попрямував до чорного позашляховика і сів на шкіряне заднє сидіння з такою невимушеною величчю, ніби це була не машина мільйонера, а його власна карета. Увесь довгий шлях до закритого маєтку в Конча-Заспі він не зронив ні слова.
Назар просто дивився у тоноване вікно, але його погляд був спрямований кудись крізь простір, наче він уже бачив перед собою дівчину, яку мав урятувати. Коли важкі ковані ворота розчахнулися і позашляховик м’яко зупинився на подвір’ї розкішного будинку, прислуга не змогла приховати здивованих поглядів. Проте Олегові було байдуже. Він швидко крокував просторим мармуровим холом, де стіни прикрашали оригінали Катерини Білокур та фантастичні звірі Марії Примаченко, ведучи свого дивного гостя до кімнати доньки.
Соломія, як і щодня, сиділа у своєму спеціальному кріслі біля великого панорамного вікна. На її нерухомих колінах лежала подушка з тонкою ручною вишивкою. Обличчя дівчини залишалося хворобливо блідим, мов порцеляна, проте в очах досі горів живий вогник цікавості до світу.
— Соломіє, доню, — обережно, намагаючись не налякати її, промовив Олег. — У нас сьогодні гість.
Дівчина повільно відірвала погляд від осіннього саду за вікном. Побачивши маленького хлопчика в брудному одязі посеред своєї ідеально чистої кімнати, вона здивовано звела тонкі брови.
— Тату, хто це такий?
— Його звати Назар. Він стверджує, що має можливість… — на цих словах голос дорослого чоловіка зрадливо зірвався на хрипкий шепіт, — допомогти тобі.
Не чекаючи на дозволи чи представлення, Назар тихо підійшов ближче і сів на невисокий пуф навпроти дівчини. Він вдивлявся в її обличчя довго, не кліпаючи, у цілковитій тиші. Здавалося, його очі проникали крізь шкіру, крізь кістки, туди, де ховалася сама суть її болю. Коли він нарешті заговорив, його голос був тихим, але наповненим неймовірною силою.
— Проблема не в твоєму поламаному тілі, Соломіє. Проблема в страху, який пустив у тебе коріння. Він оселився глибоко в грудях, лежить там важким каменем. Ти до нестями боїшся зробити рух, боїшся знову відчути той біль, боїшся впасти і розбитися. Саме цей тваринний страх сковує твої ноги міцніше за будь-які сталеві кайдани.
— Що ти таке кажеш? — ледь чутно прошепотіла дівчина, а її очі широко розплющилися від несподіванки.
— Від тебе вимагається лише одне — твоя віра. Мені непотрібні медичні інструменти, дорогі уколи чи думки професорів. Просто повір мені зараз.
З цими словами хлопчик простягнув їй свою невелику руку. Його долоня була вкрита дрібними шрамами та мозолями, ніби він усе життя важко працював на сухій землі, але від кожного його жесту віяло нездоланною міццю. Соломія завмерла. У просторій кімнаті запанувала така дзвінка тиша, що єдиним звуком залишилося ритмічне цокання старовинного настінного годинника, який безжально відмірював секунди.
Повільно, долаючи внутрішній опір, її рука — тонка й крихка, немов гілочка плакучої верби — піднялася в повітря і довірливо лягла в розкриту долоню Назара. Хлопчик прикрив повіки, міцно утримуючи руку дівчини. Її пальці дрібно тремтіли від хвилювання, але він не відпускав, передаючи їй своє тепло.
Тиша в кімнаті стала настільки густою і відчутною, що, здавалося, саме повітря перетворилося на прозору смолу. Олег стояв біля дверей, боячись навіть зробити вдих. Його серце гупало так сильно, що віддавало болем у скронях, намагаючись вирватися з грудної клітки. Десь у коридорі тихо ахнула покоївка, але ніхто так і не наважився перетнути поріг.
І раптом Соломія зробила глибокий, судомний вдих, немов виринула з-під води. Її бліді пальці на ногах ворухнулися. Це нагадувало ледь вловиме тремтіння осіннього листка від найлегшого подиху вітру. За мить м’язи гомілок відчутно напружилися. Здавалося, ніби хтось могутній і невидимий обережно, вузол за вузлом, розплітав ті незримі пута, які роками тримали її тіло в заручниках.
Олег щосили притиснув долоню до рота, аби не закричати на весь будинок. Його дівчинка, його крихка Соломія, неймовірно повільно, долаючи колосальну напругу, почала підводитися зі свого візка. Її худі ноги нещадно тремтіли, коліна щомиті загрожували підігнутися, але вона не падала. Вона стояла. Вперше за три довгих, чорних роки вона трималася на власних ногах.
— Я… я можу стояти, — видихнула вона зі сльозами на очах. Гарячі краплі безперестанку котилися її щоками, залишаючи на блідій шкірі вологі, блискучі доріжки.