Назар ледь помітно усміхнувся краєчками губ, проте в його мудрих очах раптово промайнула темна, ледь вловима тінь. Тривожна, глибока тінь людини, яка достеменно знає, що кожне подібне диво має свою невідворотну ціну. Олег, остаточно втративши зв’язок з реальністю, кинувся до доньки.
Він міцно обхопив її руками, без упину шепочучи її ім’я. Його власні сльози градом котилися по змарнілому обличчю, змішуючись із солоними краплями на її щоках. Він плакав від абсолютного, чистого щастя. Але коли перша хвиля ейфорії трохи відступила і він озирнувся назад, Назара в кімнаті вже не було.
— Куди він подівся? — гучно вигукнув чоловік, розгублено озираючись навсібіч. — Де цей хлопчина?
Маєток миттєво перетворився на розворушений вулик. Прислуга метушилася коридорами, кремезні охоронці прочісували кожен квадратний метр будинку та території. Згодом записи з камер відеоспостереження безпристрасно показали, як маленька постать Назара спокійно вийшла через ковану садову хвіртку і попрямувала просто до густого лісу, що щільним кільцем оточував елітні поселення Конча-Заспи. Його силует розчинився у в’язкому, вологому київському тумані так безслідно, наче він був лише ранковою примарою.
Охорона не знайшла жодних слідів, зламаних гілок чи підказок про те, куди саме він міг піти. Олег залишився стояти посеред розкішного мармурового холу, до болю стискаючи кулаки. У його скронях пульсували сотні запитань: хто насправді цей хлопець? Звідки в нього ця сила? Чому він просто пішов, нічого не попросивши натомість?
Щойно настав ранок, він віддав жорсткий наказ роздрукувати найчіткіший кадр із камер спостереження, на якому було видно обличчя дитини. Ці фотографії негайно розіслали по всіх дитячих будинках, лікарняних закладах та церковних приходах Києва і всієї області. Він не шкодував грошей, найнявши найкращого приватного детектива столиці з єдиним завданням — знайти рятівника. Олег був не з тих людей, які звикли відпускати ситуацію на самоплив.
Його донька справді ходила. Ходила всупереч усім песимістичним прогнозам медичних світил, всупереч десяткам знімків МРТ, які безапеляційно стверджували, що її пошкоджений хребет не здатен витримати навіть простого сидіння. Вона знову жила. Проте разом із безмежною батьківською радістю в його душу отруйною змією заповзала глуха тривога. Те невловиме щось у погляді Назара, та остання, сповнена смутку усмішка, почали приходити до Олега у снах, змушуючи його щоночі прокидатися в холодному поту, хапаючи ротом повітря.
— Татусю, ти тільки поглянь на мене! — дзвінко сміялася Соломія. Вона невпевнено, але самостійно гуляла осіннім садом, обережно торкаючись пальцями вологої від роси трави.
Кожен її рух ще видавав слабкість, але в них вирувало справжнє життя. Вона жадібно дихала свободою. Олег спостерігав за нею з тераси, і його серце стискалося від коктейлю неймовірного щастя та липкого страху. Нав’язлива думка не давала йому спокою: що, якщо це раптове диво зовсім не було подарунком долі? Що, якщо воно вимагатиме розплати?
Минуло рівно три дні, коли на порозі його кабінету з’явився найнятий детектив. Обличчя досвідченого нишпорки було сірим, наче попіл, а руки помітно тремтіли, коли він обережно поклав на масивний стіл тонку картонну папку.
— Олеже Івановичу, я… зізнаюся чесно, я гадки не маю, як це можна раціонально пояснити, — почав чоловік, нервово витираючи холодний піт із чола. — Ми перевірили бази. Хлопчик, який абсолютно ідентичний вашому Назару, дійсно числився в реєстрі зниклих безвісти осіб. Його повне ім’я — Назар Кравець.
Проте є одна неймовірна деталь. Він зник рівно п’ять років тому під час масштабної повені в Черкасах. Офіційно він вважається загиблим. Рятувальники так і не знайшли його, але всі експерти в один голос стверджували, що врятуватися в тій стихії було просто неможливо.
Олег відчув, як масивне шкіряне крісло ніби попливло під ним. Тремтячими пальцями він відкрив папку і дістав офіційну фотографію. Дитина на старому знімку виглядала трохи молодшою, але ці очі неможливо було сплутати ні з ким. Глибокі, безмежно мудрі, ніби вони встигли побачити набагато більше болю, ніж взагалі може вмістити людське життя.
— Ви хочете сказати, що він весь цей час був живий? — глухо перепитав бізнесмен.
— Все вказує на це, — детектив невпевнено знизав плечима. — Але річ у тім, що після тієї страшної повені жодна жива душа його не бачила. До того самого моменту, поки він не підійшов до вас на Хрещатику.
Тієї ночі сон остаточно покинув Олега. Він сидів у напівтемному кабінеті, підсвіченому лише настільною лампою, і невідривно дивився на фотографію маленького Назара. В його голові постійно пульсували сказані хлопцем слова: «Проблема в страху». Як він міг це знати? Яким чином він, навіть не торкнувшись медичної картки дівчини, відчув невидимі кайдани в її душі? І головне — чому його остання усмішка була такою болісною?
Раптом за вікном, у густих тінях саду, щось ледь чутно ворухнулося. Олег миттєво підвівся, серце зірвалося на шалений ритм. Там, під кроною старої липи, самотньо стояв Назар. У тьмяному світлі нічних ліхтарів його обличчя здавалося ще блідішим, ніж під час їхньої першої зустрічі, а очі виглядали ще глибшими, ніби в них відбивалася холодна вічність.
Олег рвучко відчинив скляні двері й вийшов на прохолодну терасу.
— Чому ти вирішив повернутися? — його голос пролунав хрипко, розрізаючи нічну тишу.
— Тому що наша історія ще не завершена, — тихо, немов шелест листя, відповів Назар. — Соломія знову може ходити, але це лише перший етап. Є ще дещо. Робота, яку я зобов’язаний виконати.
— Хто ти такий насправді, Назаре? — Олег зробив крок назустріч, але якась невидима сила, що ховалася в погляді хлопця, змусила його завмерти на місці. Той самий липкий острах, який він відчував останні дні, тепер став гострим, немов лезо бритви.
— Я — той, кому дано бачити суть, — прошепотіла дитина. — Тієї ночі, після повені, я не повернувся з води таким, яким був до неї. Мені відкрилося… одне місце. Воно назавжди змінило мене зсередини. Воно наділило мене знанням. Але за все треба платити. Кожне створене чудо — це ще один невідворотний крок туди. До того місця.
— Про яке місце ти говориш? — Олег не зміг приховати нервового тремтіння в голосі.
— Туди, де не існує ні світла, ні темряви. Місце, де на мене вже чекають інші, — Назар раптом відвів погляд, ніби самі ці спогади завдавали йому болю. — Мій час спливає. Я мушу йти. Попереду залишилося рівно п’ять. П’ять нездійснених чудес.