Консиліум лікарів просто розводить руками. Але є одна дивна деталь: чергова медсестра присягається, що тієї ночі в палаті відчутно пахло застояною річковою водою та мулом, а всі камери спостереження на п’ять хвилин покрилися суцільним сірим шумом.
Олег з такою силою стиснув слухавку, що пластик жалібно скрипнув. Фрагменти божевільної мозаїки почали складатися в єдину картину. Назар був там. У Вінниці. Ще одне незбагненне чудо. Ще один крок до безмежної темряви. Бізнесмен рвучко розгорнув на столі велику карту України. Київ, потім Вінниця… а далі його погляд ковзнув по містах: Чернівці, Одеса, Харків. Багаторічна інтуїція, загострена тваринним страхом за доньку, безпомилково підказувала: це і є маршрут Назара. П’ять великих міст. П’ять неможливих чудес.
Тієї ж ночі, провалившись у важкий напівсон, він почув голос. Це не була Соломія, це не були його власні думки. Звук линув ніби звідусіль — із темних кутків кабінету, з-під дубової підлоги, немов із самих глибин сирої землі.
— Ти не зможеш його зупинити. Він уже зовсім близько.
Олег прокинувся, задихаючись, весь у холодному поту. Він стрімглав кинувся до панорамного вікна. Надворі вирувала злива, важкі краплі барабанили по калюжах, розмиваючи обриси саду. І там, серед мокрих дерев, він чітко побачив самотній силует. Спершу серце тьохнуло в надії, що це повернувся Назар. Але ні.
Ця сумна постать була значно вищою, худорлявою, а обличчя надійно приховував глибокий темний капюшон. Істота повільно підняла голову, і крізь пелену дощу Олег зустрівся з її очима — абсолютно темними, сповненими вічного, невимовного смутку. Не пам’ятаючи себе від хвилювання, чоловік кинувся вниз, вибіг під холодну зливу, але сад був абсолютно порожнім. Нічні камери зафіксували лише стіну дощу та самотню гілку, що сумно гойдалася на різкому вітрі. Черговий охоронець розгублено запевняв, що на територію ніхто сторонній не проникав.
Ранок приніс нову загадку. На дубовому столі в холі лежав лист. Це був старий, пожовклий від часу конверт, без жодної поштової марки, на якому нерівним почерком значилося: «Олегові Івановичу». Розірвавши цупкий папір, він дістав клаптик, на якому виднілися кілька рядків: «Чотири вже здійснено, лишилося лише два. П’яте — це ти. Ти і є ті самі двері. Не дозволь йому дійти до самого кінця, інакше він повернеться звідти далеко не сам».
Олег раз у раз перечитував ці прості слова, відчуваючи, як вони розпікають його свідомість. Він — двері? Що за божевілля криється за цими словами?
Не гаючи ні секунди, він замкнувся в кабінеті й почав гарячково піднімати старі архіви своєї компанії, перегортаючи стоси пожовклих документів, банківських виписок та старих угод. І нарешті він знайшов те, що шукав. Великий благодійний проєкт десятирічної давності. Його успішна фірма тоді взялася повністю фінансувати капітальний ремонт дитячого будинку в Черкасах — того самого міста, яке згодом накрила повінь.
Олег особисто візував контракти і виділяв колосальні кошти. Але тоді ж, піддавшись на вмовляння хитрого підрядника, він поставив свій підпис під рішенням закупити дешевші, неякісні матеріали для укріплення фундаменту, аби встигнути здати об’єкт до жорсткого дедлайну. Рівно через пів року сталася трагедія. Вода змила кволі стіни. П’ятеро маленьких вихованців назавжди залишилися в обіймах стихії. Одним із цих дітей був Назар.
Олег знесилено опустився в крісло, до побіління кісточок стискаючи в руках той самий злощасний контракт. Його особиста, гірка провина. Його власний підпис синім чорнилом. Він сам це дозволив. Він став першопричиною їхньої загибелі. У просторому кабінеті відлунювало лише одне слово: «Я».
Він, Олег Іванович, поважний бізнесмен, щедрий меценат, люблячий батько — виявився справжнім винуватцем цієї біди. Тієї ночі він навіть не намагався лягти спати, невідривно вдивляючись у стару фотографію зруйнованого дитячого будинку. Порожні вікна будівлі на знімку дивилися на нього порожнечею, точнісінько як очі того сумного силуету під зливою.
Наступного ранку раптову тишу розірвав різкий дзвінок внутрішнього телефону. Голос секретарки помітно тремтів, коли вона доповіла:
— Олеже Івановичу… тут до вас прийшов якийсь хлопчик. Він дуже наполягає, що ви на нього давно чекаєте. Каже, його звати Назар.
Чоловік повільно, долаючи неймовірну слабкість у всьому тілі, підвівся з крісла. Кожен його крок мармуровими сходами до холу був таким важким, ніби ноги раптом налилися розпеченим свинцем. Важкі двері кабінету відчинилися. Назар стояв прямо посеред великого холу. Ті самі незбагненні дитячі очі, але тепер у них ясно читалася така колосальна втома, яка була глибшою за саме життя. На його блідій щоці з’явився свіжий шрам, якого під час їхньої першої зустрічі точно не було.
— Ти ж знав, що я обов’язково прийду, — тихо промовив Назар, простягаючи чоловікові зім’ятий клаптик паперу. На ньому дрібним почерком була виведена точна адреса і лише одна коротка фраза: «Тут усе закінчиться».
— Що це за місце? — хрипко, ледве розмикаючи пересохлі губи, запитав Олег.
— Це місце, де знаходяться двері, — спокійно відповів хлопчик. — У тебе ще є шанс їх надійно зачинити. Або ж — відчинити назавжди.