— Ну як? Скажи чесно! Кажи лишень правду – я тобі в ній подобаюся? — голос Марти ледь помітно затремтів, видаючи глибоке, майже дитяче хвилювання.
Вона повільно кружляла посеред тьмяно освітленої кімнати. Важкий, прохолодний шовк весільної сукні м’яко обіймав її струнку фігуру, спадаючи додолу ідеальними, переливчастими хвилями. Тканина видавала тихий, шляхетний шерех із кожним її обережним кроком, вбираючи в себе золотаве, медове світло вечірніх торшерів.
У цю коротку мить перед великим дзеркалом вона геть не нагадувала ту сувору, впевнену в собі дорослу жінку, якою її звикли бачити інші. Зараз це була маленька, беззахисна дівчинка, яка потайки приміряла мамине святкове вбрання. В її очах стояв незвичний, вологий блиск. Він безжально видавав ту глибинну внутрішню вразливість, яку Марта роками вчилася ховати за непроникним фасадом.
— Ти будеш абсолютно неймовірною. Найкрасивішою нареченою на всьому Подолі, — з теплою, щирою усмішкою відгукнулася Олена.
Подруга неквапливо підійшла ближче, її теплі пальці обережно розправили ледь помітну складку на білосніжному, довгому шлейфі. До вінчання залишався рівно тиждень. Цей прохолодний вечір вони вирішили присвятити виключно собі, сховавшись від гамірного міста. Це був їхній тихий, камерний дівич-вечір на двох — без гучної музики, річок шампанського та натовпу малознайомих людей.
Марта ніколи не мала широкого кола близьких подруг, а сама лише ідея запрошувати колег із роботи заради строкатої масовки викликала в неї глухе, нестримне роздратування. Олена залишалася єдиною людиною у світі, з якою наречена могла розділити цей інтимний момент без натягнутих, фальшивих усмішок.
— Уявляєш, Оленко, та наша Галинка з бухгалтерії ледь свідомість не втратила біля кулера, коли почула новину, — Марта раптом зупинилася, важко перевівши подих від напливу емоцій. — Дізналася, що ми з Назаром уже за тиждень беремо шлюб, і в неї аж очі на лоба полізли від подиву. Потім цілісінький день шушукалася по темних кутках із дівчатами з відділу. Напевно, вже всі кістки мені перемили до білосніжного блиску. Але знаєш що? Я не зобов’язана ні перед ким звітувати про своє особисте життя. Правда ж?
Вона пильно, майже з благанням подивилася на подругу, шукаючи в її рідних очах звичного, такого необхідного зараз підтвердження власної правоти.
— Та відпусти ти це, Марто. Нехай собі говорять, що хочуть, — Олена спокійно махнула рукою, м’яко опускаючись на край старенького, знайомого до найменшої ворсинки дивана. — Де ти зі своїм життям, а де вони зі своїми дріб’язковими плітками? Люди просто патологічно не вміють пробачати чужого щастя. Заздрять твоєму раптовому успіху, от і бісяться від безсилля.
Олена зробила коротку паузу. Вона уважно, з ледь вловимим смутком розглядала подругу в сліпучо-білому вбранні. Коли вона заговорила знову, її голос став значно тихішим, наповнившись нотками світлої, щемливої ностальгії.
— Люба моя, ти тільки вдумайся на мить… Зовсім скоро ти станеш законною дружиною Назара. Чоловіка, від якого ти так безтямно, так красиво втрачаєш голову. А пам’ятаєш наші шкільні роки? Як ми годинами, сидячи на підвіконні, мріяли про казкових красенів, малювали в голові ідеальні, пишні весілля…