— Що це за безлад у вас тут коїться? — луною прокотився густий, сповнений металу голос головного лікаря.
Ігор Павлович зупинився посеред тьмяно освітленого коридору районної лікарні. Повітря тут пахло хлоркою, старим лінолеумом і людським відчаєм. Біля стіни, на облупленій дерев’яній лаві, зібгавшись у болісний клубок, лежала молода жінка. Вона важко, уривчасто дихала, стискаючи побілілими пальцями край старого пальта. Навколо неї, наче стривожені бджоли, метушилися санітарки, створюючи більше галасу, ніж реальної допомоги.
— Це ще що за цирк, я вас питаю? — не вгавав головний лікар, пропалюючи персонал таким суворим поглядом, від якого хотілося провалитися крізь землю. — Чому породілля досі не в палаті? Що вона тут валяється на протягах?
Олена — так звали цю виснажену болем жінку — лежала на цій жорсткій лаві вже добрих хвилин сорок. Кожна хвилина тягнулася для неї як година. Вона молилася, щоб хоч хтось у білому халаті зупинився, схилився до неї, полегшив ці нестерпні муки. Але акушерки лише сновигали повз, кидаючи на неї швидкі, скляні від утоми погляди. У них вистачало своїх проблем. Кому, зрештою, була цікава доля цієї нещасної? Швидка підібрала її просто на тротуарі якогось безіменного містечка на Черкащині. Ні копійки за душею, жодного документа в кишені. Для медичної системи вона була ніким.
Перехожі, звичайні місцеві жителі, забили на сполох, коли побачили, як дівчина раптом осіла на асфальт, охопивши живіт руками від раптових, нищівних переймів. Вони ж і викликали бригаду. Але в самій лікарні ентузіазму ніхто не виявив. Коли Олену спочатку занесли до приймальної палати, одна з чергових акушерок швидко з’ясувала статус пацієнтки: ні грошей, ні паспорта, ні обмінної карти. Реакція була миттєвою і безжальною — жінку просто безцеремонно виставили в коридор.
— Куди ж ви її? — її голос тремтів від невпевненості. Це була молоденька медсестра, яка лише кілька місяців тому випустилася з училища в Умані. Вона ще не встигла обрости тією захисною бронею цинізму, яку дають роки роботи. — Їй же допомога потрібна негайно! Давайте хоч дитину приймемо, а там вже розберемося з паперами.
— Та в нас і так повна палата тих, хто за списками і з направленнями! — різко відрізала Галина Василівна, не піднімаючи втомлених очей від стосу медичних карток. Вона була акушеркою з двадцятирічним стажем, бачила життя і смерть, і давно навчилася економити емоції.
— Якщо ми кожну жінку з вулиці прийматимемо поза чергою, то ніяких рук не вистачить, — продовжувала буркотіти старша акушерка, люто перегортаючи сторінки. — І так гаруємо без жодного перепочинку, по дві доби очей не стуляємо. Ти що, дитино, забула, що на весь наш район залишилося лише два пологові будинки? А ці жінки взяли собі моду народжувати, як кішки — щомісяця по виводку, і всім терміново!
Галина Василівна важко зітхнула і потерла скроні.
— Місць немає. Крапка. Як хтось випишеться — тоді й подивимося. А поки — гайда, не базікай тут, роби, що сказано!
Молода медсестра опустила погляд. Сперечатися з Галиною Василівною було рівнозначно спробі зупинити потяг голими руками. Ця жінка була загартована десятиліттями недоспаних ночей, криками породіль і людськими трагедіями. Вона вже давно бачила в пацієнтках лише потік «матеріалу», який треба було безперебійно обробити. Переконати її в чомусь було абсолютно марною справою.
Саме Галина Василівна, міцно вхопивши Олену за плече, вивела її тоді в коридор. А сама вже за десять хвилин мчала до пологової зали, де на неї чекали ще три жінки з активними переймами. І це лише на найближчі пару годин, якщо обійдеться без екстрених ускладнень. А якщо ні? Навантаження в цій старенькій районній лікарні справді було катастрофічним. Десь глибоко в душі цей загрубілий персонал можна було зрозуміти.