Медикам доводилося виживати, стоячи на ногах по дві, а то й три зміни поспіль. Ігор Павлович, як головний лікар, бився як риба об лід, намагаючись залучити нові кадри. Але реальність була безжальною: хто у здоровому глузді поїде працювати в забутий Богом район за жалюгідні п’ятнадцять тисяч гривень на місяць?
Уся талановита молодь тікала світ за очі — до Києва або принаймні до Черкас, де в приватних клініках платили втричі більше. А тут, у провінції, мало хто з пацієнтів міг віддячити чи бодай оплатити нормальний догляд. Звідки в місцевих роботяг ті зайві гривні? От і тягнули втомлені акушерки цю лямку вдень і вночі, отримуючи за свою самовідданість хіба що хронічний цинізм та професійне вигоряння.
— Негайно відведіть її в палату! — різко, тоном, що не терпить заперечень, скомандував Ігор Павлович, миттєво оцінивши критичність ситуації. — Я сам зайду за кілька хвилин. Готуйте все необхідне.
Він поправив комірець халата. Ігор Павлович уже й забув, коли востаннє особисто приймав пологи. За понад тридцять років лікарської практики він робив це лише в крайніх випадках, коли вибору просто не залишалося. А такі випадки траплялися: швидка часто привозила жінок просто з вулиці або тих, хто ніколи не стояв на обліку. Акушерки фізично не встигали розірватися між усіма.
Але коли Ігор Павлович бачив такий відчай, він завжди брався за справу сам. Цей досвідчений хірург, про чиї золоті руки в районі ходили легенди, просто не вмів проходити повз чужий біль. Серце не дозволяло збайдужіти. Здавалося б, за роки в медицині він надивився всякого, але сьогоднішній випадок чомусь боляче кольнув десь під ребрами.
— Хто мав її приймати чергою? — суворо запитав Ігор Павлович, переступивши поріг палати через десять хвилин.
— Галина Василівна, — тихо, ледь не пошепки відповіла санітарка Світлана. Вона нервово перебирала край фартуха і, зітхаючи, почала виправдовувати колегу. — Ігорю Павловичу, рідненький, ви тільки її не лайте дуже, благаю вас. Зрозумійте правильно, у дівчат уже просто сил немає триматися. Цього тижня в нас не відділення, а справжнісіньке пекло. Ми ж ледве на ногах стоїмо, хитаємось. А Галина Василівна другу добу зміну не здає. Поспала дві годинки в ординаторській, скорчившись на стільці, вмилася холодною водою — і знову до роботи. Та акушерка, що мала її підміняти, досі на лікарняному сидить, ще з осені тягнеться, захворіла серйозно, і ні слуху ні духу від неї…
— Гаразд, досить лірики, — махнув рукою лікар, різко обриваючи метушливу санітарку. — Не час зараз розбиратися. Потім усе з’ясуємо.
Минуло кілька напружених годин. Тишу лікарняної палати розрізав тонкий, але впевнений дитячий плач. Олена, знесилена, бліда, але жива, вже обережно притискала до грудей маленьке, тепле диво — рум’яного хлопчика з темними кучериками, який кумедно хмурив лобик і тихенько посапував.
— Ну що ж, вітаю вас, юна мамо! — тепло, зі щирою усмішкою промовив Ігор Павлович, стягуючи гумові рукавички. Він був по-справжньому радий, що пологи минули так швидко і без жодних ускладнень.
— Та з чим тут вітати? — раптом глухо, з гіркотою відгукнулася Олена.
Її великі, втомлені очі вмить наповнилися сльозами, які вона ледве стримувала, кусаючи потріскані губи. На якусь мить старому лікарю здалося, що дівчина зараз просто розридається в голос від безвиході. Він завмер, не маючи сили відвести від неї погляду. Щось у розрізі цих очей, у лінії підборіддя змусило його серце тривожно тьохнути, збитися з ритму.
«Невже це вона?» — дика, нераціональна думка блискавкою промайнула в його голові, щойно він уперше глянув на Олену, але тоді було точно не до сентиментів і роздумів. Коли її нарешті поклали до палати, перейми вже пішли повним ходом — часу на емоції не залишалося. Тепер же, коли криза минула і все було позаду, можна було б поговорити спокійно. Але Олена зіщулилася, наче равлик, і явно не горіла бажанням відкривати душу незнайомому чоловікові.
— Як це з чим? — щиро здивувався Ігор Павлович. — Ви ж тільки погляньте, який справжній красень у вас народився! Уже придумали, як назвете козака?