Про що їм було говорити після того, як він так безжально викинув її, вагітну, просто на холодну вулицю? Їй потрібна була мудра порада батька, як ніколи раніше.
— Тільки тобі вирішувати, доню, — спокійно сказав Ігор Павлович увечері, ніжно погладжуючи її по плечу. — Я в таких тонких сердечних справах не дуже хороший порадник. З’їзди, вислухай його уважно, а тоді вже своїм серцем думай, що з цим усім робити.
Олена таки поїхала на ту зустріч, хоча й без жодного внутрішнього бажання. Артем жалюгідно виливав їй душу, довго просив вибачення, гаряче клявся, що неймовірно шкодує про свій страшний вчинок. Але Олену це абсолютно не чіпляло — усі його слова здавалися їй порожнім, фальшивим дзвоном.
— Моя мама дуже важко захворіла, — нарешті додав він, опустивши очі. — Лікарі нічого не обіцяють, не знаємо, чи взагалі витягне, але ми боротимемося. Вона теж дуже хоче перед тобою щиро перепросити за все. Чи не могла б ти поїхати зі мною до неї в лікарню?
«Ось воно що насправді, — гірко подумала Олена. — Твоя мама смертельно захворіла, і ти раптом згадав про моє існування, шукаючи спокути. А якби у вас усе було добре і гладко, то ти б і не подумав мені дзвонити».
Їй було відверто гидко від самої суті цієї розмови, але природна людяність і доброта все ж взяли гору над образою. Вона погодилася поїхати до Черкаської обласної лікарні й вислухати хвору Ганну Іванівну.
Олена сиділа в задушливій палаті біля Ганни Іванівни, обережно тримаючи її холодну, суху руку. Жінка нерухомо лежала під крапельницею, страшенно бліда, із глибоко запалими очима, але все ж намагалася винувато всміхатися своїй колишній невістці.
— Я так страшенно винна перед тобою, дитино, — хрипко шепотіла вона, ковтаючи сльози. — Якби ж я тільки могла, я б усе своє життя повернула назад і змінила.
Олена мовчала, відчужено дивлячись у вікно на сіре, непривітне березневе небо. Її синок — маленький Назар — мирно спав у своєму візочку поруч, тихенько і безтурботно посапуючи.
Артем увесь цей час стояв у кутку палати, нервово переминаючись із ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки.
— Я чудово розумію, що ти мене всією душею ненавидиш, — невпевнено почав він, коли Ганна Іванівна знесилено задрімала від ліків. — Але я правда змінився. Мамина раптова хвороба… вона просто все перевернула в моїй голові. Я ночі безперервно не спав, сидів тут на стільці і думав про те, який же я був закінчений дурень.
Олена повільно повернула голову й глянула йому просто у вічі. Її погляд був абсолютно холодним, без найменшої тіні жалю чи розуміння.
— Ти згадав про мене тільки тоді, коли тобі самому стало нестерпно зле, — дуже тихо, але твердо сказала вона. — А де ти був тоді, коли я взимку ночувала в дірявій халупі тітки Люби? Де ти був, коли мене, наче бродячу собаку, гнали з консультації, бо в мене не було паспорта? Ти взагалі знаєш, що я тижнями їла напівгнилу картоплю з вогнища, бо не мала грошей навіть на шматок хліба?
Артем низько опустив голову, його щоки миттєво запалали від пекучого сорому.
— Я просто не знав, як тебе знайти в цьому місті… — жалюгідно пробурмотів він.
— Не знав чи просто не хотів? — різко відрізала Олена.
Вона рішуче встала зі стільця, обережно поправила теплу ковдру на візочку свого сина.
— Ти наївно думаєш, що кілька твоїх слізливих слів зараз усе магічним чином виправлять? Що я так просто забуду, як ти викинув мене вночі на вулицю, наче непотрібне сміття?
Артем рвучко підійшов ближче, відчайдушно простягнув до неї руку, але вона з огидою відступила на крок назад.
— Дай мені хоч один шанс, — благав він зі сльозами на очах. — Я хочу бути поруч із Назаром. Він же мій рідний син!
— Твій син? — гірко перепитала Олена з крижаною усмішкою на губах. — А де ж ти був, коли цей твій син народжувався на брудному асфальті? Тепер, коли у твій дім прийшла біда і страх, ти раптом згадав про нього. Але знаєш що? Запізно. У нього вже є справжня сім’я. У нього є мій батько, який прийняв нас обіймами тоді, коли всі інші, включно з тобою, гидливо відвернулися.
Артем розчавлено мовчав, лише важко і уривчасто дихав, дивлячись їй услід.
Повернувшись того вечора додому, Олена детально розповіла все Ігорю Павловичу.
— Він раптом захотів бачити Назара, — спокійно сказала вона, наливаючи в чашки гарячий чай. — Але я не вірю жодному його слову.
Батько задумливо і з розумінням кивнув.
— Якщо він справді щиро цього хоче, то нехай доведе це своїми вчинками. Слова — це лише порожній вітер. А ти зараз подумай передусім про себе і про малого — вам обом потрібен тільки спокій і любов.
Олена лагідно всміхнулася — здається, вперше за весь цей довгий і важкий день. У цій світлій, просторій квартирі, де пахло заспокійливим трав’яним чаєм, безпекою і справжнім людським теплом, вона нарешті відчула всім серцем, що таке справжній дім.