Вона зі сльозами намагалася серйозно поговорити з Артемом, благала його зрозуміти її материнські почуття, але той лише роздратовано відмахувався, як від настирливої мухи:
— Мені ці проблеми зараз абсолютно не треба. Вирішуй сама, але без мене.
А коли Олена остаточно і твердо відмовилася від штучного переривання вагітності, Артем просто вигнав її з дому. Вигнав прямо в тому, у чому вона стояла, пізно ввечері, без жодного слова співчуття чи жалю. Наступного ж ранку Ганна Іванівна безсоромно викинула її скромні речі в під’їзд — прямо на брудну, холодну бетонну підлогу.
Майже дев’ять довгих, мученицьких місяців Олена блукала байдужими вулицями. Їй неймовірно пощастило випадково зустріти тітку Любу — стару безпритульну жінку, яка зглянулася над вагітною дівчиною і прихистила її у своїй напіврозваленій халупі на самісінькій околиці міста. Ця жінка сама колись через біду опинилася на самому дні життя і відтоді виживала, як могла.
— Якби не ця чужа людина, я б точно пропала від холоду й голоду, — чесно зізналася Олена. — Ми іноді їли мерзлу картоплю, спечену у вогнищі, бо не мали й копійки на шматок хліба.
Вона кілька разів намагалася стати на офіційний медичний облік у місцевій жіночій консультації, щоб лікарі хоч якось стежили за станом вагітності, але там її холоднокровно прогнали:
— Документів у тебе немає — от і забирайся геть, не затримуй чергу!
Якби не раптові, болючі перейми посеред галасливої вулиці біля міського ринку, коли небайдужі люди силоміць викликали швидку допомогу, ніхто б її до лікарні не забрав. Пологи почалися прямо на брудному асфальті, на очах у шокованого натовпу.
Ігор Павлович слухав цю моторошну сповідь і ледве стримував пекучі сльози, що підступали до горла.
«Господи милосердний, — із жахом думав він, дивлячись на тендітну дівчину. — За що цій дитині випало стільки бід? Як її психіка взагалі змогла це все пережити і не зламатися?»
Усе почуте просто не вкладалося в його голові — така безмежна жорстокість людської долі до Олени глибоко вражала.
— Після офіційної виписки ти одразу поїдеш до мене, — раптом дуже твердо, не терплячи заперечень, сказав він. — У мене велика, порожня квартира в самому центрі, місця там з лишком вистачить усім нам.
— Та як же так можна? — злякано вигукнула Олена, широко розплющивши очі. — Я вам безмежно дякую за вашу доброту, таких світлих людей дуже мало залишилося, але ви ж самі зрозумійте: як я, молода дівчина, поїду жити до абсолютно чужого чоловіка, ще й із малим немовлям на руках? Це ж зовсім не личить, люди засміють!
Ігор Павлович більше не витримав. Він дуже хотів дочекатися офіційних результатів лабораторного тесту, але мовчати і дивитися на її страхи більше не мав сил. Він обережно, підбираючи слова, розповів їй усе про своє минуле, про Надію і про свої обґрунтовані здогади.
Олена слухала його, буквально затамувавши подих.
— Не може такого бути! — шоковано вирвалося в неї, коли він закінчив. — Це ж просто неможливо, так буває тільки в книжках!
— Можливо, Оленко, у нашому житті все можливо, — лагідно, з неймовірним теплом відповів Ігор Павлович, обережно торкнувшись її руки. — Я майже на сто відсотків певен, що мої батьківські здогади абсолютно правдиві.
Офіційна експертиза ДНК, яка надійшла за кілька днів, документально підтвердила їхнє кровне споріднення. Ігор Павлович просто не тямив себе від напливу шаленого щастя — такого потужного світлого почуття він не відчував ще ніколи у своєму житті. Він нарешті знайшов свою рідну доньку, про саме існування якої навіть не підозрював стільки довгих років! А змучена Олена з маленьким малюком нарешті отримали справжній, затишний дім і неймовірно турботливого дідуся.
Вона вже й уявити собі не могла, що Артем, її колишній коханий-зрадник, знову якимось чином з’явиться в її новому житті. Але він виник, як грім серед ясного весняного неба. Хлопець випадково дізнався про її долю через спільних знайомих із Умані, які якимось дивом бачили її в лікарні. Його несподіваний телефонний дзвінок застав Олену зненацька, якраз коли вона спокійно годувала сина у світлій вітальні.
— Чого тобі від мене треба? — максимально різко і холодно спитала Олена, вже шкодуючи, що взагалі взяла ту слухавку.
— Я дуже хочу з тобою зустрітися і серйозно поговорити, — відповів Артем пригніченим, тихим голосом.