Коли вона підвелася, Надія — мати-вівчарка — підняла голову і ніжно лизнула зап’ястя Олени Петрівни. Старша жінка на мить завмерла, а потім знову усміхнулася.
— Дякую, люба, — прошепотіла вона. — Уже дуже давно ніхто не довіряв мені так швидко.
Вона повернулася до виходу, край її довгого шарфа торкнувся щоки. Ілля провів її до дверей, його звичайна відстороненість змінилася тихою щирістю.
— Дякую за бульйон, Олено Петрівно, — сказав він.
— Бережіть їх, — м’яко відповіла вона. — Вони не єдині, хто потребує порятунку в цій квартирі.
Коли двері за нею зачинилися, Ілля на мить застиг у тиші. Блакитне полум’я газової конфорки відкидало химерні тіні на стіни, м’яко освітлюючи собак, що збилися до купи, і тарілку з недоїденим супом на столі. Він повернувся до обігрівача. Сміх Олени Петрівни все ще ледь чутно лунав у його вухах, змішуючись із монотонним гудінням старої батареї. Він став на коліна біля собак, поправляючи навколо них ковдру.
Уперше з моменту повернення з війни він зрозумів, що в кімнаті оселилося щось нове і незвичне. Це був спокій — крихкий, тихий, але абсолютно реальний. Він подивився на двері, де щойно стояла сусідка, а потім на цю маленьку собачу родину поруч із ним. Тьмяне світло пом’якшило риси обличчя чоловіка, який майже забув, як це — усміхатися. І коли Надія поклала свою важку голову йому на коліно, куточки його губ ледь помітно піднялися догори. Його дім більше не здавався порожнім. Він знову став живим.
Ранок над Солом’янкою зайнявся сірим і тьмяним світлом. Це було те специфічне бліде зимове сонце, яке ніби процідили крізь товщу морозного туману. Ілля стояв біля невеликої ветеринарної клініки, затиснутої між мережевою аптекою та пекарнею, звідки в холодне повітря пробивався теплий аромат свіжого хліба. Він поправив комір своєї тактичної куртки і глянув на трьох собак, що чекали поруч із ним.
Надія сиділа слухняно, тримаючи спину рівно, але її очі насторожено проводжали кожного перехожого. Сміливець із цікавістю обнюхував засніжений тротуар, його маленький хвостик енергійно виляв від нападів хоробрості. Тим часом Малюк тремтів під вовняним пледом, яким його обгорнув Ілля, міцно притискаючись до материнської лапи. Вивіска над дверима гласила: “ВетКлініка: Здорові Лапки”, а фарба на ній трохи вицвіла від часу та київської негоди.
Коли Ілля штовхнув двері, пролунав тихий дзвіночок. Тепло всередині накрило його приємною хвилею — тут було чисто, світло і ледь пахло медикаментами. Жінка за стійкою реєстрації підняла голову і привітно усміхнулася. Їй було під тридцять: каштанове волосся зібране в недбалий хвіст, веснянки на світлій шкірі та ясний, розумний погляд зелених очей. На її бейджі значилося: “Головний лікар Марина Левченко”.
— Доброго ранку, — сказала вона, відкладаючи планшет. — Чим можемо вам допомогти?
Ілля ледь помітно кивнув.
— Я знайшов їх дві ночі тому. Матір і двох щенят. Їх залишили в клітці прямо на Великій Васильківській.
Тепло в усмішці Марини згасло, змінившись тінню професійної тривоги.
— Залишили в клітці? У такий мороз? — вона швидко вийшла з-за стійки, її рухи стали чіткими і цілеспрямованими. — Ходімо, оглянемо їх негайно.
Вона провела його до невеликого оглядового кабінету зі стінами, пофарбованими в заспокійливий блідо-зелений колір. Ілля обережно підняв на металевий стіл спочатку Малюка, потім Сміливця, а наостанок — Надію. Погляд вівчарки залишався прикутим до нього, її вуха нервово сіпалися.
— Усе добре, дівчинко, — тихо пробурмотів Ілля, тримаючи руку на її спині.
Марина працювала швидко і впевнено, її голос був м’яким, коли вона оглядала кожну тварину. Вона провела досвідченими руками по ребрах Надії, перевірила зуби і зупинилася на шрамі біля лівої лапи.
— Вона виснажена, — тихо констатувала лікарка. — І є зневоднення. Але м’язовий тонус непоганий, вона сильна собака. Хтось про неї дбав. Принаймні, донедавна.
Вона перейшла до цуценят.
— Цим двом близько п’яти тижнів. Менший трохи слабенький, але нічого критичного. Ви дуже вчасно їх принесли.
Плечі Іллі трохи розслабилися.
— Отже, з ними все буде гаразд?
— Забезпечте їм тепло, спокій і хороше харчування — і так, вони одужають, — сказала Марина. А потім її брови насупилися, коли вона обережно натиснула на живіт Надії. — Але ось це…
Вона зробила паузу, піднявши погляд на Іллю.
— Ви сказали, що їх покинули, а не просто загубили?
— Вони сиділи в клітці з картонкою “Продається”, — похмуро відповів він.
Марина важко зітхнула.
— Це багато що пояснює.
— Пояснює що? — напружився Ілля.