Василь Іванович повільно опустився на широку дубову лаву, яку ще в молодості власноруч змайстрував із товстих, пахучих дощок. Простора веранда його заміського будинку під Києвом потопала у вечірніх сутінках. Старі пальці звично обхопили тепле глиняне горнятко. Над ним підіймався густий, солодкуватий пар від свіжозавареного липового чаю. Поруч, на розписаній тарілці, спокусливо біліли домашні пампушки, щедро притрушені цукровою пудрою.
Цей нехитрий вечірній ритуал був для нього чимось більшим, ніж просто звичкою. Це був місток у минуле. Варто було лише вдихнути медовий аромат липи та почути легкий хрускіт пухкого тіста, як перед очима поставала покійна бабуся. Вона завжди чекала його з таким самим трав’яним варевом після довгих, виснажливих блукань безкраїми полями. Тоді світ здавався напрочуд простим, зрозумілим і безпечним, хоч життя їхньої родини аж ніяк не нагадувало казку.
Його дитинство минуло в загубленому серед степів селі на Черкащині. Батько мав золоті руки — знаний на всю округу тесля, він міг із закритою душею витесати як вишукану дитячу колиску, так і міцну, надійну домовину для сусідів, що відходили у засвіти. Мати ж від зорі до зорі гнула спину на фермі місцевого агрокомбінату, працюючи дояркою. Жили вони бідно, кожну копійку рахували двічі, але на столі завжди був свій хліб. Рятувало господарство: гаряча картопля просто з печі, густе парне молоко від власної корови та свіжі яйця.
А от із одягом було скрутно. До сільської школи малий Василько бігав у кумедному, безрозмірному батьковому кожусі, який доводилося підперізувати звичайною мотузкою, щоб не спадав. На ногах теліпалися латані-перелатані штани з грубого, колючого полотна. На щастя, у ті повоєнні десятиліття діти не мірялися статками. В авторитеті були ті, хто вмів швидко читати або міг з льоту розв’язати складну математичну задачу.
Тепер, кутаючись у теплий плед на власній веранді, старий чоловік подумки дякував провидінню за те, що колись не схибив. Після школи він поїхав до Харкова, вступив до університету і здобув фах геолога, ставши справжньою гордістю для своїх простих батьків. Його шлях не був устелений трояндами. Василь починав із самісінького низу: місив багнюку в експедиціях на Поліссі, шукаючи поклади торфу та глини.
Справжнім випробуванням стало Закарпаття, куди його згодом закинула доля. Там він ризикнув усім, взявшись за складну розвідку рідкісних мінералів. Це була пекельна праця. Тижнями Василь стояв по коліна у крижаних гірських потоках, до болю в суглобах промиваючи важку породу. Мокрі наскрізь чоботи, криваві мозолі на долонях і постійний холод — ось якою була ціна його досвіду. Проте саме ці суворі гори викували з нього людину зі сталевим стрижнем.
Коли настали буремні дев’яності, і країна почала тріщати по швах, розсипаючись на друзки, більшість людей втратила все. Василь же зумів вистояти. Поки інші в паніці віддавали за безцінь останнє майно, він ризикнув вкласти всі свої заощадження у власну справу з видобутку. Він принципово оформив усе законно, до останнього папірця. Купував списане обладнання, ремонтував його ночами, наймав людей, які зневірилися знайти роботу. Холодний розум і непохитна віра у власні сили допомогли йому звести міцний фундамент там, де інші летіли у прірву.