Своє єдине кохання, скромну дівчину Наталю, він зустрів ще в студентські роки. Згодом вона стала вчителькою початкових класів у одній із київських шкіл. Вона була його тихим ангелом-охоронцем: місяцями чекала чоловіка з небезпечних експедицій, ніколи не дорікала, хоча бачила його заледве кілька днів на місяць.
Бог не дав їм власних дітей. Лікарі розводили руками, здоров’я підводило, а роки йшли. Тоді вони зважилися на крок, який змінив усе — поїхали до дитячого будинку в Борисполі й усиновили хлопчика. Маленький Сашко був напрочуд тихим, але дуже хворобливим малюком. Наталя з Василем ледве не жили по лікарнях, постійно возили сина до Трускавця, поїли цілющими водами в санаторіях. Їхня безмежна любов зробила диво — хлопчик зміцнів і перетворився на здорового, рум’яного юнака.
Тим часом підприємство Василя Івановича розросталося. У серйозних ділових колах його позаочі з повагою називали «королем Закарпаття». Конкуренти дивувалися його вмінню видобувати прибуток просто з кам’янистої землі та норовливих гірських річок. Сам Василь терпіти не міг цього пафосного титулу. Його пам’ять міцно тримала ті дні, коли він, молодий і голодний, стояв під крижаним дощем, перебираючи каміння. Скромність була вшита в його генетичний код. Він ніколи не вважав себе кращим за тих хлопців у гумових чоботях, просто розумів, що доля дала йому шанс, і він вчепився в нього мертвою хваткою.
А от із сином усе пішло шкереберть. Сашко ріс як той бур’ян при дорозі: стрімко, буйно і геть не туди, куди його направляли. Ще в молодших класах хлопчина почав демонструвати лихий норов. То з палицею ганявся за сусідськими котами, розлякуючи всю вулицю, то взагалі підпалив сміттєвий бак біля їхнього двору, бо йому, бачте, «закортіло подивитися, як гарно горить пластик».
Наталя часто плакала вечорами, притискаючись до плеча чоловіка.
— Ой, Васильку, серце мені не на місці, — важко зітхала вона. — Відгукнеться нам ще ця його вдача. Характер у нього — як тертий хрін, до сліз пропікає. Аби тільки до чарки не приохотився, коли виросте.
Василь лише мовчки гладив дружину по волоссю. Він бачив проблему, але гнав від себе погані думки, не бажаючи вішати на дитину ярлики. Про те, що Сашко їм не рідний, хлопцеві ніколи не розповідали. Вони любили його всім серцем, прощаючи те, що не варто було прощати.
Біда прийшла несподівано. Коли Наталі виповнилося п’ятдесят сім, безжальний рак забрав її за лічені місяці. Для Василя світ потьмянів. Він годинами сидів на цій самій веранді, бездумно дивлячись на холодні зорі, і згадував, як вони разом, цеглина за цеглиною, зводили цей дім. А от Сашко оговтався напрочуд швидко. Рівно через тиждень після похорону матері він поїхав до модного столичного клубу, виправдовуючись тим, що йому терміново треба «зняти психологічну напругу». Батько не сказав ані слова, хоча всередині в нього все обірвалося від болю.
Тепер їх у великому маєтку лишилося двоє. Василеві Івановичу перевалило за сімдесят. Він щиро мріяв про тишу, спокій і можливість просто читати книги. Бізнес працював як швейцарський годинник, йому більше не треба було тягати важкі лотки до річок, проте раз на місяць старий уперто їхав у Карпати. Він особисто перевіряв усе: від показників видобутку до того, чим годують робітників у їдальні. Василь платив своїм людям гідно, але крадіжок не терпів фізично. За найменшу спробу покласти до кишені чуже — звільняв миттєво і без розмов.