Сашко відвів очі і квапливо підтакнув:
— Так, тату, давай… поживи там трохи. Там цілодобовий догляд, усе на вищому рівні, як треба. Грошей за це купу треба платити, але не хвилюйся, ми впораємося, видобудемо ще породи.
Мар’яна не витримала і розсміялася вголос — дзвінко, переможно, вже навіть не намагаючись приховати свого тріумфу. Василь мовчки сів на заднє сидіння автомобіля і відвернувся до тонованого вікна. Лише коли машина рушила, скупа, гірка сльоза повільно скотилася по його глибоко зморшкуватій щоці. До цієї самої секунди він відмовлявся вірити, що хлопець, якого він витяг із дитбудинку, здатний на таку зраду.
У затишному приватному пансіонаті, захованому серед сосен під Києвом, змучена душа Василя Івановича поволі почала відтаювати. Перші дні тягнулися нестерпно довго: чужі стіни тиснули, а незнайомі обличчя викликали лише глухий щем. Та з часом старий геолог знайшов розраду в бесідах з іншими літніми мешканцями. Вони годинами сиділи на просторій веранді, неспішно пересували дерев’яні фігури на шахівниці, гомоніли про пережите і згадували свою буремну молодість. Проте цей крихкий спокій раз по раз розбивався об телефонні дзвінки з підприємства. Новини летіли одна гірша за іншу.
— Василю Івановичу, у нас справжня катастрофа! — лементував у слухавку його давній заступник Іван, захлинаючись від паніки та відчаю. — Усі вигідні контракти з поляками з тріском зірвалися! Людям зарплату затримують, а перевіряльникам з податкової вчасно не залагодили питання, то тепер маємо шалені проблеми! Уявляєте, наші хлопці вперше за двадцять довгих років страйк на дільниці влаштували!
Старий лише гірко хитав головою, слухаючи ці зойки, і не знаходив слів для відповіді. А невдовзі громом серед ясного неба пролунала ще одна звістка: Сашко гучно розлучається зі своєю ненаглядною Мар’яною. Ця хижа блондинка виявилася справжньою акулою. Вона миттєво відкусила від недосвідченого чоловіка найсмачніші шматки — переписала на себе елітний позашляховик, відсудила розкішну квартиру в самісінькому центрі столиці та вигребла до копійки всі доступні заощадження.
Однак її геніальний план мав одну критичну ваду. Весь прибутковий бізнес офіційно належав Василеві Івановичу, рахунки були завбачливо заморожені, і тут безжальна хижачка жорстоко прорахувалася. Сашко залишився абсолютно ні з чим, опинившись біля розбитого корита. До пансіонату доходили чутки, що Мар’яна, швидко спакувавши відібране майно, знову вирушила на полювання. Її частенько бачили в найпафосніших ресторанах на Хрещатику — таку ж зухвалу, впевнену в собі, з тією ж фірмовою білосніжною усмішкою, в пошуках нової наївної жертви.
Василь Іванович відчував: син рано чи пізно приповзе з покаянням. І він не помилився. Одного пізнього, дощового вечора Сашко увірвався до тихого пансіонату, наплювавши на всі суворі правила відвідувань. Змарнілий, з розпатланим волоссям, він з порогу впав перед батьком на коліна, не соромлячись голосних, надривних сліз.
— Тату, рідний мій, благаю, прости мене! — схлипував юнак, розмазуючи сльози по блідому обличчю мокрим рукавом куртки. — Я був повним дурнем! Я осліп, я повірив кожному її брехливому слову… Я втратив абсолютно все через свою прокляту гординю і дурість!
Василь мовчки, не кажучи ні слова, схилився до сина. Він міцно взяв його за плечі, змусив піднятися з підлоги, а сам повільно підійшов до старої скрипучої шафи. З найнижчої полиці старий дістав тонку, пожовклу від часу картонну теку.
— Що це таке? — тремтячим, зірваним голосом перепитав Сашко, витираючи очі.
— А це, синку, документи з дитячого будинку в Борисполі, — спокійно, але з металом у голосі відповів Василь Іванович. — Ми з твоєю мамою забрали тебе звідти крихітним, коли тобі ледве виповнилося два роки. А ось у цих медичних картках — усі твої нескінченні дитячі болячки. Тут записано, як ми з Наталочкою роками возили тебе по найкращих лікарях, як тижнями не спали ночами біля твого ліжечка, вимолюючи в Бога твоє одужання. Бачиш тепер, скільки душі й сил ми в тебе вклали?
Почувши цю правду, Сашко знову повалився на коліна. Тепер він ридав так голосно і відчайдушно, що на шум у коридорі почав збігатися стривожений медичний персонал. Але хлопець нікого не помічав. Виплакавши весь свій біль, він рішуче підвівся, сам акуратно спакував нехитрі батькові пожитки у валізу і тієї ж ночі перевіз його назад, до рідного дому.