Увечері, коли вони вдвох сиділи на знайомій веранді, Сашко несміливо підсунувся до крісла Василя і тихо, майже пошепки промовив:
— Тату, клянуся, я зроблю абсолютно все, щоб ти зміг мене пробачити. Кажи, що я маю зробити. Будь-яке твоє слово — закон. Я виконаю все.
Василь Іванович довго і пильно вдивлявся в згаслі очі сина. У нічній тиші було чутно лише сюрчання цвіркунів. Нарешті старий виніс свій вирок:
— Якщо так, то завтра ж збираєш речі і їдеш на нашу найважчу гірську дільницю в Карпати. Будеш працювати там звичайнісіньким промивальником. Відчуєш, як крижана вода обпікає руки, як ниє зігнута спина. Якщо я не зміг виховати з тебе справжню людину, то хай тепер сувора природа спробує це зробити.
Сашко судомно кивнув, не вагаючись ані секунди. Василь по-батьківськи поплескав його по опущеному плечу і додав:
— Матінка-Земля не терпить слабкості. Вона сувора, але завжди справедлива. Може, хоч її холодні річки вправлять тобі мізки.
Старий відвернувся до темного вікна, вдивляючись у непроглядну ніч, а в його змученому серці билася лише одна світла думка: «Можливо, для нас ще не все втрачено».
Минув цілий рік від того дня, як Сашко покірно вирушив на важкі заробітки в Карпати. Василь Іванович, повернувшись до свого заміського будинку, нарешті відчув, що може дихати на повні груди. Він рішуче розморозив рахунки і знову взяв управління компанією у свої надійні руки. Щоправда, роки брали своє, тому старий найняв собі в помічники нового управляючого — надзвичайно кмітливого молодого хлопця з Ужгорода. Цей юнак чудово знався на тонкощах видобутку і зовсім не боявся брати на себе відповідальність за складні рішення.
Спільними зусиллями вони швидко витягли підприємство з прірви: розірвані контракти з польськими партнерами успішно відновили, борги по зарплатах закрили, страйки припинилися самі собою, а всі податкові платежі відтепер надходили секунда в секунду. Бізнес знову запрацював як налагоджений механізм. Старий усе частіше дозволяв собі просто відпочивати на улюбленій веранді, зігріваючи руки об горнятко з липовим чаєм, і багато міркував про хитросплетіння людської долі.
Сашко писав листи. Спочатку це були скупі, рідкісні звісточки, сповнені ниття. Юнак скаржився, що вода в гірських річках нестерпно крижана, що вона пронизує тіло до самих кісток, що посічені мозолями руки безвольно тремтять від пекельної втоми, а спина болить так сильно, що вночі неможливо склепити повіки. Проте місяць за місяцем тональність його послань невловимо змінювалася. Він з гордістю розповідав, як навчився з одного сірника розводити багаття під проливним дощем, як здобув повагу суворих місцевих робітників, які спершу дивилися на нього з відвертою зневагою.
В одному з останніх листів Василь Іванович прочитав рядки, від яких на очі навернулися сльози: «Тату, я вперше в житті відчув, яку вагу має чесно зароблена копійка. З першої получки купив собі справжні, теплі робочі чоботи — і сиджу зараз гордий, як дурень». Старий перечитував ці слова і м’яко усміхався. Схоже, величні Карпати таки зуміли витесати з цього розбещеного хлопця справжнього чоловіка.