Дванадцятигодинне чергування Олени Коваль добігло кінця напрочуд тихо. Для досвідченого фельдшера екстреної медичної допомоги така зміна — справжня рідкість, майже міф, про який колеги шепочуться в кімнатах відпочинку. Проспект Бажана цього разу не захлинався від масштабних автомобільних аварій, диспетчер не кричав у рацію про раптові зупинки серця, а пронизливі сирени не розривали вечірній спокій київських Позняків. Останні промені холодного сонця повільно танули у склі багатоповерхівок, коли вона нарешті змогла видихнути та зняти з плечей важку робочу куртку.
Дорогою до своєї орендованої квартири дівчина змусила себе загорнути до супермаркету. Вона ледве переставляла ноги. Втома в’їлася глибоко в м’язи, сковуючи кожен рух свинцевою важкістю, а в голові досі луною відбивалися уривки робочих розмов. Світле волосся недбало розсипалося з розпатланого хвоста, на формі виднілися бліді плями — мовчазні свідки довгого дня, наповненого чужим болем. Проте Олені було абсолютно байдуже на те, як вона зараз виглядає. Її свідомість трималася лише на одній простій думці: швидка гаряча вечеря і глибокий, рятівний сон.
Розсувні двері магазину випустили її у прохолодне повітря вечірнього міста. Олена міцно притискала до себе паперовий пакет із продуктами лівою рукою, а правою машинально гортала сповіщення в телефоні. Вона неуважно ковзнула поглядом по заповненій парковці, де водії метушилися біля своїх авто. Саме в цей момент, неподалік від вуличного кіоску з шаурмою, її увагу привернула самотня постать. Чоловік стояв за кілька десятків метрів від неї і ледве тримався на ногах, небезпечно хитаючись.
Першою, цілком логічною думкою було просто прискорити крок і пройти повз. П’ятничний вечір у великому місті часто супроводжувався подібними сценами, і дівчина припустила, що це лише черговий перехожий, який не розрахував дозу алкоголю. Однак медичний інстинкт змусив її придивитися уважніше. Різке, безжальне світло вуличного ліхтаря миттєво викрило страшну правду. Темна, густа рідина, що просочила його одяг на боці, не мала нічого спільного з розлитою кавою чи напоями. Це була кров.
Юнак, якому на вигляд ледь виповнилося двадцять п’ять років, був одягнений у потертий піксель — знайому форму Збройних Сил України. Він важко тягнув праву ногу, неприродно хилячись набік, тоді як темна пляма на його ребрах невпинно збільшувалася, поглинаючи тканину. Обличчя хлопця здавалося сірим, майже примарним у холодному штучному освітленні вулиці. Життя крапля за краплею залишало його тіло.
І все ж він продовжував уперто рухатися вперед. Його тремтячі пальці побіліли від неймовірної напруги, відчайдушно стискаючи рану на боці. Вечірній натовп безтурботно пропливав повз, немов нічого не відбувалося. Люди не відривали очей від екранів своїх смартфонів, сміялися, пили каву, були повністю поглинені власними справами. Здавалося, вони існували в іншому вимірі, абсолютно не помічаючи трагедії, що розгорталася просто на їхніх очах. Олена не вагалася жодної секунди.
Вона розтиснула пальці. Пакет із продуктами глухо впав просто на брудний асфальт. Стиглі яблука та дрібні пакунки розкотилися під ноги перехожим, але дівчина навіть не озирнулася. Вона чимдуж кинулася до пораненого, миттєво долаючи відстань між ними.
— Гей, чуєте мене? Негайно сідайте! Ви поранені! — гукнула вона. Її голос миттєво втратив залишки втоми і набув сталевих, владних ноток професійного медика.
— Я фельдшер швидкої, тримаю вас, — швидко запевнила вона хлопця, підхоплюючи його саме в ту критичну мить, коли його коліна остаточно підігнулися.