Олена прийняла на свої плечі його важке тіло, максимально обережно опускаючи військового на холодний бетонний бордюр. Юнакові критично бракувало повітря, щоб вимовити бодай слово. Він лише слабко, вдячно кивнув, важко і часто хапаючи ротом кисень.
Швидкий, сфокусований візуальний огляд розповів їй усе, що потрібно було знати. Його ліве плече виглядало сильно побитим, а грудна клітка мала такий вигляд, ніби прийняла на себе нищівний, цілеспрямований удар важким предметом. Олена не гаяла часу. Вона зірвала герметичну упаковку гемостатичного бинта зі свого тактичного пояса — звички не знімати його до самого дому вона набула ще на початку своєї практики — і миттєво притиснула матеріал до рани, створюючи сильний, рівномірний тиск.
Її руки працювали завдяки глибокій м’язовій пам’яті: швидко, впевнено, з максимальною концентрацією. Світ навколо звузився до ритму його переривчастого дихання. Але раптом атмосфера навколо різко, невідворотно змінилася. Повітря ніби стало густішим. Волосся на потилиці Олени стало дибки від інстинктивного відчуття небезпеки. До них стрімко наближалися двоє чоловіків. Вони не йшли — вони насувалися з хижою, цілеспрямованою швидкістю хижаків, що загнали здобич у кут.
Один із них був височезним і кремезним, його обличчя повністю ховалося за низько насунутим капюшоном темної куртки. Інший мав голену голову, а химерні темні татуювання агресивно повзли від коміра його одягу аж до лінії щелепи. Це точно були не випадкові перехожі, які вирішили запропонувати допомогу. Їхній важкий, льодяний погляд був мертвою хваткою зафіксований виключно на пораненому військовому.
— Відійди від нього, — прогарчав один із незнайомців. Його голос був низьким, позбавленим будь-яких емоцій. Він навіть не подивився на дівчину.
Олена відчула, як по спині побіг холодний піт, але її тіло зреагувало раніше за розум. Вона рішуче випросталася, ставши живим щитом між нападниками та своїм напівпритомним пацієнтом. Вона була налякана, так, але адреналін вже бив у крові на сполох, змушуючи захищати цього хлопця за будь-яку ціну.
— Йому потрібна термінова медична допомога, — твердо заявила вона, широко розставивши ноги і не зрушивши з місця ані на міліметр. — Я вже викликала поліцію і швидку. Вони будуть тут із хвилини на хвилину.
— Тебе сюди ніхто не кликав, рятівнице, — огризнувся татуйований. Тепер його голос сочився неприхованою, отруйною злістю. — Забирайся геть. Негайно. Поки можеш ходити.
Усередині в Олени все похололо, утворивши тугий крижаний вузол. Ілюзії розвіялися. Це не було банальним вуличним пограбуванням, що пішло не за планом через опір жертви. Це було щось набагато страшнішне і продуманіше.
— Док… — раптом прохрипів військовий за її спиною. Він насилу підбирав кожне слово, долаючи хвилі болю. — Вони… вони вели мене. Вистежили.
Фрагменти жахливого пазла склалися з кришталевою ясністю. Ці люди влаштували на нього справжнє полювання, загнали в пастку, і тепер мали намір закінчити розпочате просто тут, серед вулиці, поки він був абсолютно беззахисним. Серце Олени шалено калатало об ребра, немов птах у клітці, але її голос не здригнувся.
— Ви не посмієте до нього доторкнутися, — відрізала вона, інстинктивно піднімаючи руки в захисному жесті. — Відійшли. Назад. Зараз же.
Чоловік у капюшоні не зронив більше ні слова. Натомість його рука блискавично пірнула в глибоку кишеню куртки. Хижий металевий блиск зловив блідий відбиток вуличного ліхтаря, і тієї ж миті в’язка тиша вибухнула неконтрольованою жорстокістю. Нападник зробив різкий, професійний випад уперед, спрямувавши зброю просто в незахищені груди військового.
Олена не думала. Вона різко кинула своє тіло вбік, перехоплюючи цей смертельний рух. Гострий метал безжально вп’явся в її руку, розриваючи тканину куртки і шкіру. Дикий, пронизливий крик мимовільно вирвався з її горла від раптового спалаху пекучого болю, але вона змусила себе встояти на ногах. Коли дівчина інстинктивно викрутилася, намагаючись заблокувати нападника, другий, важкий тупий удар прийшов їй просто в поперек.