Але світ уже побачив достатньо. На ранок це відео зібрало понад два мільйони переглядів, а до вечора цифра стрімко стрибнула спочатку до п’яти, а потім і до десяти мільйонів. Цей короткий запис циркулював не лише у закритих військових пабліках та спеціалізованих групах; історія розлетілася далеко за межі країни, транслюючись у світових новинах. Користувачі мережі називали її «Щитом», «Янголом швидкої допомоги», «Найхоробрішою українкою».
Журналісти в прямих ефірах гаряче дискутували про те, чи варто негайно подати її кандидатуру на отримання найвищих державних нагород. Ведучі популярних вечірніх шоу присвячували їй свої емоційні монологи. Великі волонтерські організації за лічені дні почали друкувати її впізнаваний силует на благодійних футболках із промовистим написом: «Вона вистояла, щоб він міг жити».
Але парадокс полягав у тому, що сама Олена не хотіла абсолютно нічого з цього. Вона категорично відмовилася вмикати телевізор у палаті, вимкнула свій мобільний телефон і суворо попросила медсестер нікого не пускати до неї з представників преси. Вона робила це зовсім не заради раптової слави чи визнання. Насправді, така неймовірна, задушлива кількість уваги викликала в неї глибокий психологічний дискомфорт. Але її скромність уже не могла зупинити цю потужну хвилю народної любові.
Керівництву лікарні, зважаючи на ажіотаж, довелося офіційно виставити цілодобову охорону біля дверей її реанімаційної палати. Люди з усього міста намагалися передати їй квіти, зворушливі листи, подарунки — сотні незнайомців просто хотіли хоча б потиснути їй руку або подякувати. Один дорослий, сивий чоловік проїхав кілька сотень кілометрів власною машиною просто з прифронтового міста виключно для того, щоб залишити коротку записку біля її дверей.
Вона читала ці нерівні рядки зі сльозами на очах: «Я пройшов дві ротації на нулі. Я втрачав своїх побратимів. Те, що ти зробила — це те, про що ми всі тихо молимося в окопах, щиро сподіваючись, що хтось зробить так для нас або наших рідних. Ти тепер назавжди одна з нас. Честь».
Це просте послання вразило дівчину набагато сильніше, ніж будь-який фізичний удар тієї страшної ночі. Тим часом сержант Максим Іванчук продовжував своє складне лікування в палаті лише через дві двері від неї. З того самого моменту, як він передав їй свій затертий бойовий шеврон, вони жодного разу не розмовляли особисто, але щодня, по кілька разів на добу постійно запитували медсестер одне про одного.
На третій день Максим переконав лікарів і запитав, чи може він знову відвідати її. Коли сержант увійшов до палати, його постава була дуже напруженою через свіжий біль у ребрах, але його присутність залишалася непохитною, величною і спокійною.
— Приймаєш відвідувачів? — м’яко, з теплою усмішкою запитав він, спираючись на одвірок.
Вона щиро усміхнулася у відповідь, вказуючи вільною рукою на стілець поруч зі своїм ліжком.
— Ти, мабуть, єдиний відвідувач у всьому місті, чий візит для мене зараз має хоч якийсь реальний сенс.
Вони довго сиділи разом у цілковитій, комфортній тиші, слухаючи лише рівномірне дихання одне одного. Слова давалися надзвичайно важко. Що взагалі можна сказати людині, чиє життя ти ледь не оплатив власним диханням? Або тому, хто вижив лише завдяки тому, що ти без вагань пролила свою кров на брудний асфальт? Зрештою, Олена першою порушила це густе мовчання.
— Чому вони за тобою полювали? — запитала вона прямо, дивлячись йому у вічі.
Максим на мить завагався, опустивши погляд на свої великі, пошрамовані руки, що лежали на колінах.
— Я просто став їм на заваді, — тихо, але твердо відповів він. — Я побачив те, чого категорично не мав бачити на логістичних складах. Цілу корупційну схему з крадіжками. Вони зрозуміли, що я не буду мовчати, і просто чекали слушного моменту в темному місці, щоб мене прибрати назавжди.
— І ти був там зовсім сам? Без зброї, без побратимів? — з жахом прошепотіла дівчина.
— Так, — повільно кивнув військовий. — Абсолютно сам. Аж поки не з’явилася ти.