Лежачи в тиші лікарняного ліжка, Олена нарешті дала волю сльозам. Вона плакала не від пекучого фізичного болю, до якого вже почала звикати, а від чогось значно глибшого, незвіданого. Вона почувалася емоційно перевантаженою до краю. Ця раптова увага офіцерів, ця безмежна вдячність сержанта, чиста, непідйомна вага усвідомлення того факту, що вона насправді накоїла тієї ночі, сильно тиснули на її тендітні плечі.
— Мам, я правда просто хотіла допомогти йому, — гірко схлипуючи, шепотіла вона, зариваючись обличчям у мамине плече. — Я не хотіла бути героєм. Це все, що я намагалася зробити — не дати йому померти на вулиці.
Мама ніжно, заспокійливо поцілувала її в скроню, гладячи по сплутаному волоссю.
— І ти допомогла, моє хороше сонечко. Ти зробила набагато більше, ніж взагалі можеш собі уявити зараз.
Олена повільно повернула голову до великого вікна. Київське вечірнє небо поступово набувало глибокого, темного синього відтінку, розчиняючи в собі залишки дня. У тьмяному відображенні скла вона бачила себе — страшенно змарнілу, загорнуту в білі бинти, дівчину, яка ледве здатна самостійно сидіти. Але вона була живою. І раптом за своїм блідим відображенням вона помітила щось абсолютно несподіване, що змусило її дихання знову завмерти.
Група військових у повній формі стояла в напівтемному коридорі лікарні, якраз навпроти скляних дверей її палати. Вони були абсолютно мовчазними, наче витесані з каменю, і просто чекали. Вони не чекали новин від лікарів. Не чекали нових наказів від свого керівництва. Вони стояли там лише для того, щоб мовчки віддати шану їй.
Олена не розуміла, як швидко і невідворотно розгорталися події за її вікном. Ще вчора вона відчайдушно боролася за власне життя на яскраво освітленому операційному столі, балансуючи на межі, а сьогодні її втомлене обличчя показували в усіх національних новинах, перетворюючи на символ.
Коли дівчина нарешті зібрала достатньо сил, щоб самостійно сісти на ліжку, спираючись на високі подушки, двері палати негучно відчинилися. До кімнати увійшла усміхнена чергова медсестра, тримаючи в руках тонкий планшет. Вона підійшла ближче і з теплою, але серйозною інтонацією простягнула пристрій Олені.
— Думаю, вам варто це побачити, — м’яко сказала вона. — Ви маєте знати, що відбувається за цими стінами.
Олена невпевнено торкнулася холодного екрана вказівним пальцем. Миттєво почалося відтворення відео — того самого тремтячого, хаотичного запису з камери смартфона, знятого випадковим перехожим у ніч інциденту. Відеоролик був зовсім коротким, він тривав лише тридцять секунд, але ці секунди зафіксували все найважливіше до найменших деталей. Вона вперше побачила себе збоку. Побачила, як стоїть перед важко пораненим сержантом, широко розкинувши руки в сторони, немов намагаючись закрити собою весь світ.
Камера різко смикнулася. Один із нападників, високий і кремезний, по-хижому кидається вперед. Олена на екрані блискавично ховає Максима за власну спину і приймає перший нищівний удар просто на себе. Потім ще один важкий замах. І ще один. На задньому плані крізь шум машин чітко чути перелякані крики людей.
А вона, незважаючи на град ударів, продовжує непохитно стояти на ногах. Її власне серце впало кудись у п’яти від цього перегляду. На тлі цих кремезних, безжальних бандитів вона виглядала такою блідою, маленькою, майже крихкою. Проте було щось невловиме в її очах тієї миті, у нахилі голови та зчеплених зубах, що виглядало абсолютно, беззаперечно незламним.
Вона тремтячими від хвилювання руками повернула планшет медсестрі, відвертаючи погляд до вікна.
— Я більше не хочу це дивитися, — прошепотіла Олена, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок. — Будь ласка, заберіть.